Мамо, ти уявляєш, якби я вступила до Київського університету? Там така кафедра прикладної лінгвістики, я читала на форумах випускники працюють в ООН, в посольствах
Ірина відклала нарізку огірків і подивилася на доньку, ніби та щойно запропонувала танцювати на столі.
Зоряно, ти що? Який Київ? хмикнула вона, повертаючись до салату. Куди тобі! Там таких розумних море. Спускайся на землю! Обломаєшся, підеш назад, а місце в нормальному ВУЗі вже займе інший.
Але мої бали
Бали, бали. Ірина махнула ножем. Радій, що тут є куди йти. І будеш поруч зі мною, не треба буде ховатись у чужих кутках.
Зоряна замовкнула, дивлячись у вікно. Мати заздалегідь забороняла мріяти. Результати ЗНО вона перевіряла в своїй кімнаті, зачиняючи двері на защелку. Девяносто чотири з української, девяносто один з англійської, вісімдесят девять з суспільствознавства. Вона перечитала цифри тричі, не вірячи. Потім повільно упала на подушку, уставившись у тріщину на стелі, що нагадувала карту якоїсь невідомої країни. У голові було одночасно порожньо і дзвінко.
Вона одна з кращих випускниць району. З такими балами можна кудись вступити.
Кудись
Того вечора вона сиділа до трьох ранку за сайтами ВУЗів, листала програми, читала відгуки, порівнювала проходні бали. І коли її погляд спинився на сторінці Київського університету з історичною будівлею на заставці і описом кафедри іноземних мов щось щируло в душі. Як замок, що нарешті відкрився.
Ось воно. Ось куди треба.
Але мати не прийняла вибір донечки.
Навіть не думай! голос матері розрвався криком. Який Київ?! Ти мене тут одну залишити хочеш?
Ірина металась по кухні, схоплюючись то за край столу, то за спинку стільця.
Мам, я не залишаю
Залишаєш! Зрадниця! Я тебе виховувала, життя тобі присвятила, а ти
Цей спектакль повторювався щодня.
Зоряна перестала нормально спати. Під очима темні кола, апетит зник. Вона ходила по квартирі, як тінь, намагаючись не потрапляти в поле зору матері, ніби двокімнатна оселя була занадто мала, щоб сховатися.
Ірочка, досить! тетя Марина, молодша сестра матері, приїхала на вихідні і застала чергову сцену трагедії. Дівчина молодець. Хай їде, навчається. Це ж її майбутнє!
А моє майбутнє залишитись тут одна?!
Тобі вже сорок три! Життя ще попереду. Марина не втрималась. А Зоряна не твоя няня! У неї власне життя!
Бабуся, схилившись, сиділа в кутку й кивала головою.
Ірко, відпусти її. Потім сама будеш локті кусати, бо не дала шанс на краще.
Ірина не слухала. У голові зростав план.
Через кілька днів Зоряна перерила всі ящики, сховавши паспорт, свідоцтво про народження, атестат все зникло.
Мам! Де мої документи?
Ірина сиділа перед телевізором, наче переможець.
Там, куди не дістеш. І підпису не дам. Тобі семнадцять, без мого дозволу ні куди не підеш.
Зоряна опустилася на стілець. У голові крутилося одне: прийом закінчується через тиждень, а у неї ні документів, ні підпису.
Вона зателефонувала в університет ввічливий голос пояснив, що неповнолітнім абітурієнтам потрібна згода законного представника. Без виключень.
Звернулася до юриста на гарячу лінію той підтвердив: до вісімнадцяти років мати має право розпоряджатися її життям.
Тетя Марина приїхала ще двічі, намагаючись переконати сестру марно. Ірина тримала доньку так, ніби від цього залежало її існування.
За три дні до закінчення прийому Зоряна здалася. З матірю поїхала в місцевий ВНЗ. Сумний будинок на околиці, облуплена штукатурка кольору старого сиру, вивіска з похилими літерами.
У приймальній палаті пахло пилом і безнадією. Жінка за столом прийняла документи, не дивлячись в очі, і буркнула щось про розклад.
Зоряна вийшла на підвіконня і довго стояла, глянувши на сірий асфальт. Внутрішнє порожнє, спалене дотла.
Ось бачиш, як добре! мама сяяла. Будеш зі мною. Нікуди їхати не треба. Я ж казала не варто хвоїтись!
Перші місяці навчання перетворилися на особливу тортуру. Преподаватели читали лекції зі старих нотаток двадцятилітньої давнини, студенти були в телефонах, а замок у туалеті на першому поверсі не працював вже пять років.
Зоряна ходила на пару силою волі, а потім почала прогулювати.
Де ти зникаєш? запитала одногрупниця Юлія, єдина, з ким Зоряна іноді обмінювалась кількома словами, наздогнала її в коридорі.
У бібліотеці.
Правда. Міська бібліотека стала її притулком. Там Зоряна сиділа годинами, обкладена підручниками з граматики, фонетики, краєзнавства. Готувалась. До чого саме? Навіть самій вона ще не зізналася.
Вісімнадцятиріччя випало на сірий листопадовий вівторок. Мама спекла торт і запросила сусідку Зоряна відсиділа годину, задмухала свічки, зїла кусок і пішла в свою кімнату.
Наступного ранку вирушила до деканату.
Заява про відрахування за власним бажанням, поклала вона листок на стіл.
Секретарка підвела брову, але нічого не сказала. Бачила й гірше.
Додому Зоряна діставала з таємного сховища за шафою свої документи мати віддала їх одразу після вступу. Паспорт, атестат, свідоцтво. На місці.
Куди це ти збираєшся? прозвучав голос матері.
Зоряна обернулася. Ірина застигла у дверях.
Їду. До Києва.
Що?! Знову твоїм! Я забороняю!
Мені вісімнадцять. Ти більше не маєш права вказувати, як мені жити!
Ірина почервоніла від люті.
Ти ти неблагодійна! Після всього, що я для тебе
Я подзвоню, коли влаштуюсь, Зоряна застигла молнію на сумці.
Вона вийшла з квартири, залишивши позаду свою клітку.
Тетя Марина чекала її на автостанції.
Тримай, вона простягнула племінниці конверт. Откладаю. На перші дні хватить.
Зоряна хотіла заперечувати, та тітка лише махнула рукою.
Мовчи. Ти заслужила. Вона обійняла племінницю міцно, до скрипу. Не здавайся там, чуєш? Що б не стало не здавайся.
Автобус до Києва відїхав о шостій ранку. Зоряна дивилась, як сірі пятиповерхові будинки її містечка розчиняються в ранковому тумані. Не плакала. Сльоз не було. Тільки дивне дзвінке відчуття, ніби вперше вдихнула повітрям.
Кімната в коммунальці виявилася крихітною ліжко, стіл, стілець, і все.
Роботу вона знайшла через три дні офіціанткою в кафе. Післязмінні дванадцять годин, ноги ввечері гуділи, а запах смаженого цибулі, здавалося, вкоренився в волосся назавжди. Однак зарплата вистачала на кімнату, їжу і найголовніше підручники.
Рік пройшов у дивному, напруженому ритмі. Ранок спати до останньої хвилини. Післяобід робота. Ніч конспекти, тести, аудіо.
Вона жила в голоді в буквальному сенсі. Обідала залишками з кухні кафе, вечеряла чаєм з хлібом. Схлинула на шість кілограмів. Одного разу майже знепритомніла в залі менеджер відправив її додому і наказав нормально харчуватися.
Але Зоряна йшла вперед. У неї була мрія. Сдаватися не можна було.
Влітку подала документи. У той самий університет, у ту ж кафедру. Прохідний бал високий, а її результати ще вищі.
Списки вивісили в серпні. Зоряна стояла перед стендом, шукаючи своє прізвище серце колотилося в горлі.
Знайшла.
Бюджет.
Вона осіла прямо там, на сходах старовинної будівлі з купольними стелями і вітражами. Люди проходили повз, хтось озирався, а їй було все одно.
Вона це зробила
Пять років промайнули, як один довгий, насичений день. Вона ні разу не повернулася у рідне село. Ігнорувала крики матері, щоб приїхати на Новий рік, на День народження.
Ірка дзвонила все рідше. Їхні розмови починалися з нарікань і закінчувалися звинуваченнями. Зоряна кивала в трубку, говорила: «Так, розумію. До побачення, мамо».
І поверталася до свого життя.
Червоний диплом отримала в червневий ранок. Вийшла з будинку університету, стискаючи в руках кришку, і зупинилася на набережній.
Пропозиція роботи вже лежала в конверті міжнародна компанія, відділ перекладів, зарплата, про яку вона раніше не сміла мріяти.
Телефон задзвонив. Мама
Зоряно, коли приїдеш? У мене тут
Мам, вона перебила мяко, та впевнено. Я щойно отримала диплом. У мене робота в Києві. Я не повернуся.
Пауза, за якою прозвучав всхлип.
Ти мене залишила! Я знала! Неблагодарна
Па-па, мамо. Подзвоню через пару місяців.
Вона відклала телефон і подивилась на воду сіру, з блиском сонця. Десь удалику гудів теплоход.
Зоряна посміхнулася тихо, собі. Вона не дозволила собі зламатися. Вона досягла мети.
