Тиша за вікном
Вперше за роки її голос прорвався крізь тишу. Він був слабким, майже чужим, як відгомін із давнього минулого:
— Доброго ранку.
Слова тремтіли, наче боялися порушити крихкий спокій. Вони належали іншому життю — тому, де вранці лунав дитячий сміх, стукала кришка каструлі, а маленькі ручки тягнули її до вікна, щоб показати, як у старій бляшанці сонечку назустріч тягнеться квасоля.
Оксана розплющила очі в напівтемряві. Стеля над нею була сірою, як вицвіле небо над приморським містечком. У кімнаті було тепло, але холодний протяг ліниво ворушив край фіранки — вона знову забула зачинити вікно. Або ж залишила його відкритим навмис, немов чекала, що з вулиці донесеся знайомий голос. Чи кроки. Чи стукіт дверей. Вона лежала, вдивляючись у стелю, намагаючись серед тріщин знайти відповідь — як вибратися з цієї пустоти. Голод колов у животі. Тоді вона підвелася, прислухалася: квартира дихала самотністю, уперто і тихо, начебто вона стала її частиною раніше, ніж власне Оксана.
На кухні все завмерло у часі. Чашка з кавовим слідом стояла на підвіконні, як німий свідок учорашнього дня. На дошці лежала половинка груші, потемніла, забута — Оксана не могла пригадати, коли почала її різати, але пам’ятала, як завмерла, ніби в той момент щось усередині обірвалося. На холодильнику — світлина: хлопчик років шести, у яскравому піратському костюмі, посміхається так, що здається, ось-ось заговорить, а його очі виблискують, неморі на сонці.
До фотографії вона не торкалася більше двох років. Пальці простягалися — і зупинялися, наче боялися стерти його посмішку. Знімок тримався на магніті з місцевої аптеки — гірка іронія. Тоді вони їздили перевіряти його зір: він казав, що літери у книжці «стрибають». Але закінчилося це не лікарнею. Не діагнозом. Закінчилося дорогою, якої немає на картах, і яку не прокласти в додатку.
Біля дверей стояли його кросівки. Манісінькі, з потертими шнурками. Пил осів на них, як тонкий шар часу. Вони могли здатися випадковим непотрібом, але для неї були реліквією. Вона обходила їх, затамувавши подих, ніби випадковий погляд міг зруйнувати крихку рівновагу її ранку. Хотіла прибрати — і не могла. Це всього лише взуття, кілька сантиметрів тканини та гуми. Але в них — цілий всесвіт. Наче хтось міг повернутися і запитати: «Мамо, де мої кросівки?» І вона мусила бути готова — не для нього, для себе.
Оксана заварила чай. Без цукру, без меду — просто оксіп з чорним чаєм. Вода гірчила, наче впитала її думки. За вікном містечко жило своїм життям — байдуже, як море після бурі, де на глибині ще хаос, а поверхня спокійна. У ній же все завмерло, немов хтось витяг шнур із розетки, і лише рідкісні спалахи спогадів підтримували слабке світло.
Колись вона викладала літературу у місцевій школі. Любила Довженка — не за трагізм, а за правду. За вміння знаходити життя в найпохмуріших куточках. За паузи, де ховалося все, що неможливо сказати вголос. Після втрати пішла. Взяла відпустку, а потім не повернулася. Спочатку не могла. Потім не бачила сенсу.
Минулого літа подруга запрошувала її до групи підтримки. Оксана відвідала тричі. Пам’ятала холодну залу з білими стінами, запах дешевої кави з автомата, що перебивав усе — навіть ледь чутний аромат чужих одеколонів, навіть власні думки. Пам’ятала жінку у синьому светі, яка втратила доньку, говорила з напруженою посмішкою, ніби вибачалася за своє горе. І хлопця у худі, що мовчав, нервово тереблячи лямку рюкзака, немов хотів у ньому зникнути. Ніхто не кричав, але повітря тремтіло, як тонка плівка над вогнем. Оксана пішла — її біль здавався «неправильним». Ніби вона не заслуговувала місця між іншими скорботами. Ніби втратила щось, чого ніхто, окрім неї, не бачив.
Вона писала листи. Незабережені, сховані у теці на комп’ютері з назвою «Начерки». Писала йому. «Ти би вже пішов у другий клас… Напевно, ненавидів би вівсянку. Ми б сперечалися вранці. Я б зав’язувала тобі шнурки, якби ти не навчився. А ти — мій пірат. Мій сміх у траві. Моє «мам, дивись, корабель!». Мій…» Інколи вона обривала речення на півслові. Крапка. І тиша. Ні продовження, ні виправлень. Лише дихання за екраном і порожнеча за спиною.
Сьогодні її голос звучав інакше. Без болю, без журби — з втомленою, але твердою рішучістю. Ніби щось всередині тріснуло, і крізь тріщину пробилося світло.
Оксана раптом захотіла вийти. Пройтися набережною. Без мети. Просто дихати. Тіло, здерев’яніле від років болю, згадало, як рухатися. Вона накинула пальто, натягнула чВона зробила крок — і здалося, що місто вперше за довгі роки почало дихати разом із нею.
