Віталій сидів у кріслі, втупившись у підлогу. Голова гула від сварки, а в грудях ще палали спалахи гніву. Він відчував себе збитим з пантелику та пригніченим. Віталій повернувся додому пізно, виснажений після важкого дня на роботі. Усі думки були заняті звітами, дедлайнами та нескінченним стресовим тиском. Коли він побачив безлад у квартирі, терпець урвалося.
— Марічко, ну як так можна?! — викрикнув він, не стримавшись. — Хіба складно прибрати за собою?
Його голос лунав кімнатою, і Віталій одразу відчув, як повітря між ними стало важким. Марійка відповіла холодно, майже байдуже, але він помітив, як її очі наповнилися сльозами. Він хотів сказати щось заспокійливе, але слова застряли в горлі. Натомість він продовжував кричати, виливаючи накопичене роздратування.
Марійка сиділа на краю ліжка, її очі почервоніли від плачу, а серце билося швидко, наче намагалося вирватися назовні. Вона стиснула кулаки, відчуваючи, як обурення підіймається всередині, заповнюючи кожну клітинку тіла. Ще вчора вона була щаслива, але тепер усе змінилося. Це була чергова сварка, яка, здавалося, перекреслювала всі її сподівання.
— Чому?! — шепотіла вона собі, поки голова крутилася від емоцій. — Чому чоловіки вважають, що ми зобов’язані їм догоджати?!
Здавалося, що кожного дня Марійка стикалася з однією й тією ж проблемою: її хлопець чекав, що вона буде піклуватися про все навколо нього. А коли вона намагалася пояснити, що теж втомлюється і потребує внимаги, його реакція була передбачуваною: крик, звинувачення та образливі слова.
Її погляд впав на купу брудної білизни, яку вона збиралася випрати зранку. Але це вже не мало значення. Слова Віталія лунали в голові: «Тобі що, більше робити нічого?», «Звісно, ти знову про мене забула!». Ці фрази стали звичними, як ранкова кава, але сьогодні вони залишили особливо гіркий присмак.
— Я не повинна ні перед ким виправдовуватись! — прошепотіла Марійка, дивлячись на своє відбиття у дзеркалі. Її обличчя виглядало втомленим, але в очах горів вогонь рішучості. — Я ж працюю стільки ж, скільки й він. Мої гроші — це моє!
Вона згадала нещодавню покупку — гарну сукню, яку так довго хотіла. Ця мить радості тривала недовго. Як тільки хлопець дізнався, що вона витратила гроші на себе, почалася чергова сцена. «Егоїстка! Ти думаєш лише про себе!» — ці слова досі лунали в її душі.
Але найбільше Марійку дратувало те, що він навіть не намагався зрозуміти її почуття. Все, що він бачив, — це власні потреби. Його речі валялися скрізь, але чомусь саме їй доводилося їх збирати. Усі ці дрібниці складалися в одну велику проблему, яка підточувала їхні стосунки.
— Годі! — сказала вона голосно, струснувши головою. — Я заслуговую на краще. Я не зобов’язана бути чиєюсь служкою. Я хочу жити своїм життям, а не відповідати чиїмось очікуванням.
Марійка підвелася з ліжка і підійшла до вікна. Вона знала, що пора прийняти рішення. Більше не можна терпіти таке ставлення. Треба повернути собі свободу, повернути право розпоряджатися власним життям.
— Завтра, — твердо вирішила вона. — Завтра я скажу йому все. Нехай навчиться сам справлятися зі своїми справами. Нехай відчує, як це — бути самому.
Ввечері вона довго не могла заснути, ворочаючись у ліжку. Думки крутилися в голові, але тепер вони були спрямовані в майбутнє. Марійка уявляла, як розпочне нове життя: зможе ходити, куди захоче, купувати те, що їй подобається, і не відчувати провини за кожне своє бажання. Вперше за довгий час вона відчула легкість, незважаючи на майбутню важку розмову.
Ранком вона прокинулася рано, ще до дзвінка будильника. Погляд впав на стосок випраних і виглажених сорочок. «Це останній раз», — подумала вона, складаючи їх у шафу. Сьогоднішній день стане початком нової сторінки в її житті. І хай цей шлях буде непростим, але він обов’язково приведе Марійку туди, де вона знайде справжнє щастя — там, де її любитимуть такою, якою вона є.
**Життя занадто коротке, щоб витрачати його на тих, хто не цінує тебе справді.**
