Завтра я скажу йому все
Максим сидів у кріслі, опустивши очі до підлоги. Голова гула після сварки, а в грудях досі палали вогонь обурення. Він почувався збентеженим і глибоко скривдженим. Повернувшись додому пізно, втомлений після важкого дня на роботі, він не міг позбавитися думок про звіти, дедлайни та нескінченний стрес. Побачивши халепу в хаті, він не зумів стриматись.
— Оленко, ну чому ти нічого не робиш?! — вирвалося у нього. — Тобі складно прибрати за собою?
Його голос лунав кімнатою, і Максим одразу відчув, як повітря між ними стало важким. Ольга відповіла холодно, майже байдуже, але він помітив, як її очі наповнилися сльозами. Він хотів сказати щось тепле, але слова застрягли у горлі. Замість цього він продовжував кричати, виливаючи накопичене роздратування.
Ольга сиділа на краю ліжка, її очі були червоними від плачу, а серце калатало так, ніби хотіло вискочити. Вона стиснула кулаки, відчуваючи, як гнів піднімається всередині, наповнюючи кожну клітину тіла. Ще вчора вона була щаслива, але тепер все змінилося. Ця сварка здавалася останньою краплею, що переповнила часу терпіння.
— Чому?! — шепотіла вона, поки голова крутилася від емоцій. — Чому чоловіки думають, що ми маємо їм служити?!
Здавалося, щодня Ольга стикалася з тією ж проблемою: її хлопець чекав, що вона буде піклуватися про все навколо нього. А коли вона намагалася пояснити, що теж втомлюється і потребує уваги, його реакція була передбачуваною: крик, звинувачення та болючі слова.
Її погляд впав на купу брудної білизни, яку вона збиралася постирати зранку. Але тепер це вже не мало значення. Максимові слова лунали в голові: «Тобі більше нічим зайнятися?», «Звичайно, ти знову про мене забула!» Вони стали звичними, як ранкова кава, але сьогодні залишили особливо гіркий присмак.
— Я не мушу ні перед ким виправдовуватися! — прошепотіла Ольга, дивлячись на своє відбиття у дзеркалі. Її обличчя виглядало втомленим, але в очах горіла рішучість. — Я працюю стільки ж, скільки він. Мої гроші — мої!
Вона згадала недавню покупку — гарну плахту, про яку мріяла. Ця мить радості тривала недовго. Щойно хлопець дізнався, що вона витратила гроші на себе, почалася чергова сцена. «Егоїстка! Ти думаєш лише про себе!» — ці слова досі боліли у душі.
Але найгірше було те, що він навіть не намагався зрозуміти її почуття. Все, що він бачив, — власні потреби. Його речі валялися скрізь, але чомусь саме їй доводилося їх збирати. Усі ці дрібниці злилися в одну велику проблему, яка руйнувала їхні стосунки.
— Годі! — голосно сказала вона, тряхнувши головою. — Я заслуговую кращого. Я не повинна бути чиєюсь служкою. Я хочу жити своїм життям, а не відповідати чиїмсь очікуванням.
Ольга підвелася з ліжка і підійшла до вікна. Вона знала — час прийняти рішення. Більше не можна терпіти таке ставлення. Треба повернути собі свободу, право розпоряджатися власним життям.
— Завтра, — твердо вирішила Ольга. — Завтра я скажу йому все. Нехай вчиться сам справлятися зі своїми справами. Нехай відчує, як це — бути наодинці.
Ввечері вона довго не могла заснути, ворочаючись у ліжку. Думки крутилися, але тепер вони були спрямовані у майбутнє. Ольга уявляла, як почне нове життя: зможе ходити, куди захоче, купувати те, що їй подобається, і не відчувати провини за кожне своє бажання. Вперше за довгий час вона відчула легкість, попри складну розмову, що чекала попереду.
Зранку вона прокинулася рано, ще до дзвінка будильника. Погляд упав на стопку випрасуватих кофт. «Це останній раз», — подумала вона, складаючи їх у шафу. Сьогоднішній день стане початком нової сторінки її життя. І хоч цей шлях буде нелегким, він обов’язково приведе Ольгу туди, де вона знайде справжнє щастя — туди, де її любитимуть такою, якою вона є.
