Ранок у Ганни Василівни починався як завжди. Поставлений на плиту чайник, дві ложки чорного чаю у старий пузатий заварник, що вона берегла ще з тих часів, коли діти були малі, а життя здавалося безкінечним і щасливим попереду. Поки вода закипала, вона вмикала радіо на кухні й напівуважно ловила словами новини, якихось ведучих, голоси яких були ріднішими вже, ніж знайомі обличчя.
На стіні висів годинник із жовтими стрілками час невпинно рухався вперед, а от телефон, що стояв під годинником, дзвонив усе рідше. Колись він надривався щовечора, коли дзвонили подруги обговорити нову серію Словянського серіалу чи вкотре пожалітися на тиск. Але тепер подруги то хворіють, то їдуть до дітей у Львів чи Дніпро, а декого вже й не стало зовсім. Телефон стояв у кутку важкий, з трубкою, що так добре вкладалася в долоню. Ганна Василівна часом гладить її, переходячи повз, ніби перевіряє, чи жива ще ця ниточка звязку.
З дітьми тепер спілкування лише через мобільні. Точніше, діти між собою активно переписуються, а з нею все рідше. Коли вони приїжджають, не випускають смартфон із рук. Син може раптом серед розмови завмерти, дивитися в екран, буркнути: Зачекай, і відсторонено щось там набирати великими пальцями. Внучка, худенька дівчинка з довгою косою, взагалі ніби приклеєна до гаджета: у неї ж там і друзі, і уроки, і пісні, і цілий її світ.
У самої Ганни Василівни був старенький кнопковий телефон купили на перше лякачка до лікарні з гіпертонією. Щоб ми завжди могли додзвонитися, сказав син. Лежав телефон у сірому чохлі на полиці у коридорі іноді розряджений, іноді загублений у сумці серед хусток і магазинних чеків. Коли дзвонив, Ганна Василівна не завжди встигала знайти потрібну кнопку, потім довго картала себе за повільність.
Саме цього ранку їй виповнилося сімдесят пять. Ця цифра здавалась чужою, в середині вона почувалася на десять, може на пятнадцять років молодшою. Але паспорт обдурити не вийде. Порядок ранку незмінний: чай, радіо, невеличка зарядка для суглобів, яку показала лікарка в амбулаторії. Дістає з холодильника салат із буряком і часником, ставить на стіл пиріг з яблуками. Діти пообіцяли приїхати на другу.
Її дивувало, що про день народження вже не телефонують усе організовано у якомусь чаті. Син якось сказав: Ми з Оксаною все пишемо у сімейному чаті. Я потім покажу. Але так і не показав. Слово чат для неї звучало так, наче з чужої реальності, у світі де люди живуть у екранах.
О 14:00 вони увірвалися до квартири. Спочатку онук Сашко зі спортивною торбою, слідом тихенько пройшла внучка Соломія, вже потім син із невісткою, навантажені пакетами з Сільпо. В квартирі одразу стало тепло і шумно, запахло свіжою здобою, парфумами невістки, чимось новим і гострим, що неможливо розпізнати.
Мамцю, з Днем народження! син міцно, але поспіхом обійняв її, як завжди.
Подарунки складено на стіл, квіти у вазу. Соломія одразу: Бабцю, а який пароль від вай-фаю? Син почав шукати у гаманці записку, з якої продиктував набір з цифр та літер, від чого у Ганни Василівни в голові гуло.
А чому ти в чат не заходиш? раптом питає Сашко, роззуваючись. Там же всі наші новини.
Який ще чат, відмахується вона, підсуваючи йому пиріг. Мені і простого телефону досить.
Мамо, втрутилася невістка, власне, тому ми й переглянулася з чоловіком. Ми маємо тобі подарунок.
Син дістає невелику білу коробочку з блискучим візерунком. Усе стало зрозуміло.
Це смартфон, каже син, наче ставить діагноз. Нормальний, не з найдорожчих, але хороший. Фотоапарат, інтернет, як зараз у всіх.
Для чого він мені? намагалася не тремтіти у голосі бабуся.
Мамо, через відеозвязок говоритимемо, невістка заходилася доводити, у нас сімейний чат фото, новини, нагадування. До лікаря записатись, квитанції глянути усе онлайн. Ти ж казала, що в амбулаторії черги.
Я якось і так почала вона, але вже бачила стривожений погляд сина.
Мамо, нам буде спокійніше. Завжди зможеш написати, дзвонити, не шукати той кнопковий і не згадувати, де зелена трубка.
Син мяко посміхався. Але боляче було від його слова згадати, де зелена трубка, наче вона вже зовсім безпорадна.
Гаразд, опустила очі. Якщо ви так хочете, давайте.
Відкривали коробку разом, наче у дитинстві. Тільки діти вже дорослі, а вона ніби на екзамені, не господиня святкового столу. Вийняли тоненький чорний прямокутник із холодним склом.
Тут усе сенсорне, пояснює Сашко. Тобто торкайся сюди.
Він доторкнувся пальцем, екран спалахнув кольоровими іконками. Єдиної кнопки не було.
Не бійся, несподівано лагідно каже Соломія. Ми налаштуємо й все пояснимо. Ти просто поки нічого сама не тисни, добре?
Чомусь саме ці слова образили найбільше. Не тисни сама як малою казали, щоб не розбила мамину вазу.
Після обіду вся сімя зібралася у кімнаті. Син сів поруч на диван, поклав смартфон їй на коліна.
Дивись: тут увімкнення, тиснеш і тримаєш. Ось заставка, далі розблокування. Так пальцем ось так.
Син рухався швидко, слова змішувалися. Кнопка, заставка, блокування ніби іноземна мова.
Зачекай, попросила вона. Давай повільніше.
Все просто, звикнеш, махнув рукою син.
Вона кивнула, хоча знала: звикати не так просто. Їй треба час. Позбутися страху перед новим світом екранів, у який їй тепер належало увійти.
До вечора в телефоні вже були записані номери дітей, внуків, сусідки Марії Степанівни й сімейної лікарки. Встановлено Viber, створено для неї обліковий запис, додано у Сімейний чат. Шрифт великий не доведеться мружитись.
Дивись, вчив син. Тут пишемо всі. От зараз я щось набю.
На екрані зявилось його привітання. Одразу відповідь невістки: Ура, мама з нами! За нею сердечка від Соломії.
А як мені? питає.
Сюди, син показує вкладку. Пишеш, а не хочеш натискаєш мікрофон і говориш.
Спробувала. Пальці дрижали замість дякую вийшло дядукую. Син розсміявся, невістка теж. Внучка надсилає ще смайликів.
То нічого, підбадьорив син. Всі спочатку помиляються.
Кивнула, але відчувала сором. Наче провалила дитяче завдання.
Коли родина поїхала, квартира знову стала тихою. На столі недоїдений пиріг, квіти, біла коробка від смартфона. Сам гаджет лежав поряд, екраном униз. Вона обережно перевернула. Натисла як учив син екран ожив тією фотографією, яку поставила Соломія: уся сімя торішньої зими, вона збоку, в синій сукні майже насторожена.
Ганна Василівна провела пальцем по екрану, як учили. Значки. Телефон, SMS, фотоапарат, ще щось. В голові не натискай нічого зайвого. А як зрозуміти що зайве?
Відклала смартфон нехай звикає до квартири.
Наступного ранку прокинулася раніше. Погляд упав на новий телефон. Страх відійшов. Колись же навчилася користуватись мікрохвильовкою, хоча теж боялася, що грюкне.
Заварила чай, сіла на кухні, підтягла смартфон. Натиснула на бокову кнопку. Знов її фотографія. Знайшла знайому зелену трубку нарешті щось рідне і натиснула.
Випав список контактів. Вибрала сина. Телефон нагадав вібрацією, на екрані побігли хвилі вона піднесла до вуха.
Алло, мамо? Усе гаразд? трохи здивовано долинає голос.
Все, синку, перевіряла звязок, і відчула дивну гордість. Вийшло.
От бачиш, я ж казав. Тільки краще з Viber дзвони, так дешевше.
А то як? стопор.
Потім покажу, я зараз на роботі.
Відключила серце билося, як після бігу. Але в душі тепло: сама зробила дзвінок. Без нічиєї допомоги.
За декілька годин перше повідомлення у сімейному чаті: Соломія: Бабусю, як ти? Довго вдивлялася у поле відповіді, потім натиснула зявилась клавіатура. Букви дрібні, пальці слухаються не одразу. В мимо, стирає, знову. Після десяти хвилин боротьби: Все добре. Пю чай. Помилка у добре, але не виправляла. Відправила.
Миттєвий відгук: Вау! Ти це сама написала?! і сердечко.
Вперше за довгий час посміхнулася сама собі. Її слова зявились поряд із чужими.
Увечері зайшла сусідка Марія Степанівна з банкою повидла.
О, молодь тобі той розумний телефон подарувала! сміється.
Смартфон, з гордістю поправила Ганна Василівна. Слово ще звучало смішно, але їй було приємно вимовити.
То, не страшний? жартує сусідка.
Пищить тільки, зітхнула вона. Все нове, кнопок немає.
Мій теж умовляє перейти на ці ваші смартфони, махає рукою Марія. Думаю, вже пізно мені до ваших онлайнів.
Пізно різануло в серці. Вона і сама так думала. Та ж ця річ наче каже: не пізно. Можна спробувати.
Через пару днів син подзвонив: записав її до терапевта через Дію.
Через що?! здивувалася вона.
Через Дію, мамо. Зайди сама, інструкція є на листочку під телефоном.
Витягла листок з комода. Букви, цифри. Зайдеш як до лікаря, наче все ясно, але з чого почати незрозуміло.
Наважилась. Відкрила браузер, ввела адресу, як вказано двічі стерла, поки вийшло. Зявилися кольорові кнопки.
Введіть логін і пароль
З логіном поралась. Пароль ще складніше: букви з цифрами, на клавіатурі все плутане. Де натиснула не там і все зникло. Вилаялася, здивувавшись собі. Відклала телефон і набрала сина зі стаціонарного.
Нічого не виходить! Ваші паролі це якась наруга.
Не злися, мамо, я приїду з Сашком він краще пояснить.
Згодилась. Але відчула себе важким тягарем: без них ні кроку.
Увечері Сашко сів поруч.
Покажи, що не так, терпляче попросив.
Ганна Василівна показала екран.
А я боюсь щось натиснути і все зіпсувати
Та нічого ти не зіпсуєш. Максимум із акаунта вийдеш.
Він пояснював швидко, але доброзичливо як перемикати мову, як повернутися до запису.
Ось твій прийом, показав. Не зможеш відміниш, потім знову візьмеш нову дату.
А якщо випадково натисну і пропаде?
Ну, тоді нову вибереш. Нічого страшного
Для нього звично. Для неї важко.
Коли пішов, вона довго сиділа з телефоном. Здавалося, що екран випробовує її на терпіння. Щось увійшло щось ні, помилка мережі лякала.
Наступного тижня під вечір тиск підскочив. Хотіла перевірити запис до лікаря. Зайшла, як учив Сашко. Немає її запису! Мабуть, учора натискала й випадково видалила.
Перше бажання зателефонувати синові. Але він зайнятий на роботі. Уявила, як він зі злістю каже колегам: Мама знову не може! Було гірко й дуже соромно.
Згадала про Сашка у нього сесія. Не хотіла просити.
Подивилася на смартфон. Маленька чорна коробочка і ворог, і вихід одночасно. Ганна Василівна обережно відкрила сайт розділ Записатися. Вибрала терапевта, дату найближча вільна лише через три дні, зате хоч не в черзі. Натиснула Підтвердити. Зявився напис: Ви успішно записані. Перечитала багато разів.
Вперше сама. Жодної допомоги.
Наважилась зробити ще одне відкрила Viber, знайшла чат із лікаркою, якого колись додав син. Уперше записала голосове: Добрий день, це Ганна Василівна. Я записалась на прийом через сайт на середу вранці. Якщо що буду вдячна.
За хвилину відповідь великими літерами: БАЧУ ВАС У СПИСКУ. ЯКЩО БУДЕ ПОГАНО ДЗВОНИТЕ.
Відчула відлягло. Запис зробила, лікар знає, і все завдяки цьому маленькому телефону.
Увечері написала в чат: Записалась до лікаря сама. Через інтернет. Не виправила помилки.
Першою відповіла Соломія: Ого! Бабусю, ти крута! Потім невістка: Мамо, я вами пишаюсь. Син: От бачиш, самостійна!
Вона перечитувала це і відчувала, як щось вирівнюється всередині. Тепер була невидима нитка між нею і ними, і вона могла смикнути за неї у разі потреби.
Після візиту до лікаря вирішила навчитись іще. Соломія колись показувала, як дівчата обмінюються фото своїх домашніх улюбленців і сніданків. Це видавалось смішним, трохи дитячим, та інколи було шкода у них дружність, а у неї лише вікно у двір та радіо.
Якось в сонячний день на підвіконні особливо гарно блищали банки з помідорною розсадою. Вона відкрила камеру на смартфоні, направила на паростки і натиснула. Фото трохи розмите, але миле: зелені листочки на тлі світла. Вона довго дивилась на знімок і подумала: оці крихітні росточки ніби і вона сама поруч з цим смартфоном: хочеться до світла, крізь страхи.
Відправила фото у сімейний чат: Мої помідори ростуть. Відповіли майже миттєво: Соломія фото своєї кімнати з книжками, невістка салат і напис Вчуся у вас, син селфі з роботи У мами томати, у мене звіти. В кого життя краще?
Вперше кухня не здавалася порожньою. Наче всі сиділи за столом.
Бувало, не все виходило. Якось замість тексту випадково надіслала голосове: у ньому чутно, як вона бурчить на телевізор. Внуки сміялися, син підбадьорливо написав: Мамо, ти як тележурналіст. Було спочатку соромно, а потім навіть весело. Живий голос.
Іноді плутала чати писала замість особистого всім: Як видалити фото? У відповідь: докладна інструкція від Сашка, я сама не знаю від Соломії, і стікер від невістки: Мамо, ви у нас прогрес.
Все ще плуталася у кнопках, боялася оновлень оновити систему звучить підозріло, як підкрутити щось усередині, коли тільки-но трохи звикла.
Та страх минав щодня. Вже й сама розклад автобусів знаходить, погоду дивиться не лише слухає, навіть рецепт пирога знайшла, такого ж, як у мами. Поділилася фото у чат: Згадала, як бабуся пекла. У відповідь сердечка, прохання надіслати рецепт.
Тепер усе рідше дивилася на старий телефон. Він висів на стіні, але був просто спогадом, не життєвою необхідністю.
Одного вечора, коли з вікна видно було вечірні вогники сусідньої багатоповерхівки, вона читала чат: фото з роботи сина, селфі Соломії з подругами, жарти Сашка, нотатки невістки про мариновану капусту. Серед їх повідомлень і її скромні: фото помідорів, голосове з рецептом, питання про ліки.
І тут прийшло нове повідомлення від Соломії: Бабцю, завтра контрольна з алгебри. Можна потім подзвонити й поскаржитись?
Вона посміхнулась. Повільно, стараючись без помилок, написала: Дзвони. Я завжди вислухаю. Та надіслала.
Поклала смартфон поряд із чашкою чаю. Кімната була тихою, та ця тиша вже не здавалась самотньою: десь там за стінами її чекають повідомлення і дзвінки. Вона не стала сучасною молоддю це лишилося внукам. Але знайшла своє місце у світі екранів.
Вимкнула світло і, перш ніж піти, кинула погляд на чорний прямокутник. Він спокійно лежав на столі. Вона знала: якщо захоче торкнеться, і її слова обовязково долетять до рідних.
І цього стало досить.
