Від народження сестру обожнювали, а я для батьків завжди була помилкою молодості…
Скільки себе пам’ятаю, завжди почувалася чужою у власній родині. Мене ніколи не обіймали просто так, не питали, як справи, не хвалили, не захищали. Мама прямо говорила: «Ти була незапланованою. Я вийшла заміж лише тому, що завагітніла тобою. З твоїм батьком ми навіть і не думали жити разом, але довелося». Ці слова я чула з самого дитинства. Вони обпікали душу. Ранили до крові.
Мені було лише три роки, коли в домі з’явилася вона — Олеся. Сестрі з народження приділяли всю увагу: турботу, любов. У неї були найгарніші сукні, яскраві іграшки, смачні ласощі. Вона могла у будь-який момент попросити грошей на морозиво — і їй давали. Могла вередувати, грубіянити, ламати речі — батьки лише зворушено усміхалися. А я? Я мала сидіти тихо. Мені нічого не дозволяли. Навіть крок убік — і одразу окрик: «Соромно! Подивись, яка Олеся розумниця, а ти…»
Я зростала в тіні. В тіні блакитноокого янгола, за яким дбали всі. Мені з дитинства доводилося бути дорослою. Я сама за себе постоювала в школі, сама вчила уроки, сама справлялася з образами. Ніхто не цікавився, що в мене на душі, як я справляюся. Я ставала непомітною.
Коли мені виповнилося двадцять, я більше не могла терпіти. Я зібрала речі і поїхала. Просто в інше місто. Без істерик, без сцен. Батьки навіть не запитали, куди я пряму. Не дзвонили ні через день, ні через тиждень. Телефонували подруги, одногрупники, колеги. Але не вони. Іноді я сама набирала. У відповіді — байдужість, напружена ввічливість. Неначе я чужа.
А потім в моєму житті з’явився він — чоловік, який покохав мене не за маску, а за справжню мене. Він зробив мені пропозицію. Ми зіграли скромне весілля, і я подарувала йому двох чудових дітей. Він був поряд у кожній трудності, підтримував, любив, піклувався. Вперше у житті я відчула, що потрібна комусь. По-справжньому.
Олеся весь цей час жила з батьками. Гарна, вибаглива. Як пам’ятаю — ніхто їй не підходив. Наречені приходили і йшли. Вічно незадоволена, вічно з претензією.
Одного дня мій батько захворів. Мені зателефонували. Я, як дочка, звісно, не відвернулася. Я допомагала — надсилала гроші кожного місяця, навіть коли сама була не в найкращому становищі. Мій чоловік жодного разу не дорікнув. Він знав, як важливо для мене допомогти. Нехай батьки не були ідеальними, але я — людина. У мене є совість.
І ось приходить до мене Олеся. Сіла за стіл, поглянула навколо — і раптом з порога: «Ти мало надсилаєш грошей. Ти ж живеш добре, а ми тобі все в дитинстві дали, а тепер ти навіть елементарне не можеш повернути».
Я слухала і не вірила. Що ви мені дали? Де те щасливе дитинство, про яке ти кажеш? Всі ті гроші, та турбота? Адже я чужі квартири прибирала, щоб купити собі чоботи! Я ж доглядала ваших дітей за шматок хліба, поки ви з мамою відпочивали на морі!
Вона намагалася зробити з мене ворога, втертися в довіру до мого чоловіка, маніпулювати жалем. Я бачила, як її очі оцінюють кожен куток нашого дому. Шукала привід, щоб забрати більше. Не на батька. Для себе.
Я не стала влаштовувати скандал. Просто перевела більше грошей, ніж зазвичай. Але написала одне: «Сподіваюся, тепер ви не будете згадувати про мене. Ні з претензією, ні з доріканням. Просто — забудьте. Я не просила любові. Але хоча б не чіпайте мою родину».
Я не знаю, чи можна пробачити. Можливо, якби було за що. Але за роки — жодного визнання, жодного «вибач», жодного «ти нам дорога». Тільки вимоги. Тільки очікування. Я втомилася платити за своє народження. За те, що з’явилася на цьому світі не за планом. Але ж я — жива людина. Жінка. Мати. Сестра.
Скажіть… ви б пробачили?
