Здається, кохання скінчилося – Ти найкрасивіша дівчина на цьому факультеті, – сказав він тоді, простягаючи їй оберемок ромашок з базару біля метро. Анна засміялась, приймаючи квіти. Ромашки пахли літом і чимось по-домашньому правильним. Дмитро стояв перед нею з поглядом людини, яка точно знає, чого хоче. А хотів він її. Їхнє перше побачення відбулося у Шевченківському парку. Дмитро приніс плед, термос чаю і домашні бутерброди, які зробила його мама. Вони сиділи на траві до самісінької темряви. Анна запам’ятала, як він сміявся, закидаючи голову назад. Як торкався її руки, наче випадково, як дивився на неї – ніби вона була єдина у всьому Києві. Через три місяці він запросив її в кіно на французьку комедію, яку Анна не зовсім зрозуміла, але сміялась разом з ним. Через пів року – познайомив з батьками. Через рік – запропонував жити разом. – Ми ж і так щоночі разом, – казав Дмитро, перебираючи її волосся, – Навіщо платити за дві квартири? Анна погодилась. Не через гроші, звісно. Просто з ним світ набував сенсу. Їхня орендована однокімнатна квартира пахла борщем у неділю й випрасуваною білизною. Анна навчилась готувати його улюблені котлети – з часником і кропом, як робила його мама. Дмитро увечері читав їй вголос статті з журналів про бізнес та фінанси. Мріяв про власну справу. Анна слухала, підперши щоку рукою, і вірила кожному його слову. Вони будували плани. Спочатку – зібрати на перший внесок. Потім – власна квартира. Потім – авто. Діти, звісно. Двоє: хлопчик і дівчинка. – Ми все встигнемо, – казав Дмитро, цілуючи її у тім’я. Анна кивала. Поруч із ним почувалася невразливою. …П’ятнадцять років разом обросли речами, звичками, ритуалами. Квартира в тихому районі з видом на сквер. Іпотека на двадцять років, яку вони погашали достроково, відмовляючи собі у відпустках та ресторанах. Срібляста Toyota у дворі – Дмитро обирав сам, торгувався сам, натирав капот до блиску щосуботи. Гордість розливалася теплою хвилею по грудях. Вони всього досягли самотужки. Без підтримки батьків, без зв’язків, без фарту. Просто працювали, економили, терпили. Вона ніколи не скаржилась. Навіть коли так втомлювалась, що засинала в метро і прокидалась на кінцевій. Навіть коли хотілося кинути все і полетіти на море. Вони – команда. Так казав Дмитро, і Анна вірила. Його добробут завжди був на першому місці. Це правило Анна знала напам’ять і вплела у власну ДНК. Поганий день на роботі? Вона готувала вечерю, наливала чай, слухала. Сварка з начальником? Гладила його по голові, шепотіла, що все владнається. Невпевненість у собі? Знаходила потрібні слова, витягала з ями. – Ти мій якір, моя опора і підтримка, – казав Дмитро у такі моменти. Анна всміхалась. Бути чимось якорем – хіба не це щастя? Складні періоди траплялись. Вперше – через п’ять років разом. Компанія, де працював Дмитро, збанкрутіла. Він три місяці сидів вдома, гортав вакансії і все більше мрачнів. Другий раз – ще гірше. Колеги підставили його з документами, й він не тільки втратив роботу, а й заборгував чималу суму. Довелось продати машину, щоб розрахуватись. Анна не докоряла ні словом, ні поглядом. Брала додаткові проєкти, працювала ночами, економила на собі. Єдине, що її хвилювало – як він почувається. Чи не зламається. Чи не втратить віру в себе. …Дмитро вибрався. Знайшов нову роботу, навіть кращу за попередню. Вони знову купили авто – ту ж сріблясту Toyota. Життя налагодилось. Рік тому вони сиділи на кухні, і Анна нарешті озвучила те, про що думала давно: – Може, вже час? Мені ж давно не двадцять. Якщо відкладати далі… Дмитро кивнув. Серйозно, обдумано. – Давай готуватись. Анна затамувала подих. Стільки років мріяти, відкладати, чекати слушного моменту. І ось він настав. Вона уявляла це тисячу разів. Маленькі пальчики, які обіймають її руку. Запах дитячої присипки. Перші кроки по їхній вітальні. Дмитро, що читає казки перед сном. Дитина. Їхня дитина. Нарешті. Зміни настали одразу. Анна переглянула все – харчування, режим, навантаження. Записалась до лікарів, здала аналізи, почала пити вітаміни. Кар’єра відійшла на другий план, хоча саме зараз їй пропонували підвищення. – Ти впевнена? – спитала начальниця, дивлячись поверх окуляр. – Такий шанс раз у житті трапляється. Анна була впевнена. Підвищення означало відрядження, ненормований графік, стрес. Не найкращі умови для вагітності. – Я краще перейду у філію, – сказала вона. Начальниця знизала плечима. Філія була за п’ятнадцять хвилин від дому. Робота – нудна, рутинна, без перспектив. Зате можна йти рівно о шостій і не думати про роботу у вихідні. Анна швидко освоїлась. Нові колеги виявились приємними, хоч і не дуже амбіційними. Вона готувала собі обіди вдома, гуляла під час обідньої перерви, лягала спати до опівночі. Все – заради майбутньої дитини. Все – заради їхньої родини. Холод підкрався непомітно. Спочатку Анна не надала цьому значення. Дмитро багато працює, втомлюється. Буває. Але він перестав питати, як минув її день. Перестав обіймати перед сном. Перестав дивитись на неї так, як раніше, коли тільки познайомились і він називав її найкрасивішою дівчиною на факультеті. Вдома стало тихо. Якось неправильно тихо. Раніше вони базікали годинами – про роботу, плани, дрібниці. Тепер Дмитро сидів у телефоні весь вечір. Коротко відповідав на питання. Лягав спати, повернувшись до стіни. Анна лежала поруч і дивилась у стелю. Між ними – прірва завширшки пів метра матраца. Близькість зникла повністю. Два тижні, три, місяць. Анна перестала рахувати. А у чоловіка завжди знаходились відмовки: – Дуже втомився. Давай завтра. Завтра не наставало. Вона спитала прямо. Одного вечора, зібравшись із духом, перегородила йому шлях до ванної. – Що відбувається? Тільки чесно. Дмитро дивився повз неї. Кудись у бік дверної коробки. – Все нормально. – Не правда. – Ти сама все вигадуєш. Просто такий період. Минеться. Він обійшов її, замкнувся у ванній. Зашуміла вода. Анна стояла в коридорі, притискаючи долоню до грудей. Там боліло. Глухо, ниюче, постійно. Її вистачило ще на місяць. А потім Анна не стрималась і спитала напряму: – Ти мене кохаєш? Пауза. Довга, страшна пауза. – Я… не знаю, що до тебе відчуваю. Анна сіла на диван. – Не знаєш? Дмитро нарешті глянув їй в очі. Там – порожнеча. Розгубленість. Ані краплі того вогню, що палав п’ятнадцять років тому. – Здається, кохання вже згасло. Давно. Я мовчав, бо не хотів тебе ранити. Місяці Анна жила в цьому пеклі, не знаючи правди. Ловила його погляди, аналізувала кожне слово, шукала пояснення. Може, проблеми на роботі. Може, криза середнього віку. Може, просто поганий настрій затягнувся. А він просто розлюбив. І мовчав, поки вона планувала їхнє майбутнє, відмовлялася від кар’єри, готувала своє тіло до материнства. Рішення прийшло раптово. Більше жодних «може бути», «раптом минеться», «треба зачекати». Досить. – Я подаю на розлучення. Дмитро зблід. Анна бачила, як смикнувся його кадик. – Почекай. Не треба так поспішати. Ми можемо спробувати… – Спробувати? – А давай народимо дитину, а? Кажуть, діти зближують. Анна засміялась гірко, некрасиво. – Дитина все тільки зіпсує. Ти мене не кохаєш. Навіщо нам тоді діти? Щоб потім розлучатись з немовлям на руках? Дмитро мовчав. Йому не було що відповісти. Анна пішла того ж дня. Зібрала сумку з найнеобхіднішим, зняла кімнату у знайомої. Документи на розлучення подала за тиждень, коли руки перестали тремтіти. Розподіл майна обіцяв бути довгим. Квартира, машина, п’ятнадцять років спільних покупок і рішень. Юрист казав щось про оцінку, про частки, про переговори. Анна кивала, записувала, намагалась не думати, що тепер їхнє життя вимірюється у квадратних метрах та кінських силах. Згодом вона знайшла собі окрему однокімнатну квартиру. Анна вчилась бути самою собою. Готувати на одну порцію. Дивитись серіали без коментарів поряд. Засинати на всьому ліжку відразу. Вночі накочувала туга. Вона лежала, уткнувшись у подушку, і згадувала. Ромашки з базару. Пледи в парку Шевченка. Його сміх, його руки, його голос, що шепоче: «ти мій якір». Було боляче до неможливого. П’ятнадцять років не викинеш із серця, як старі речі на смітник. Та крізь цей біль проривалося інше. Полегшення. Відчуття правильності. Вона встигла. Вчасно зупинилася, поки не зв’язала себе з цією людиною дитиною. Поки не застрягла у безглуздому шлюбі на роки заради «збереження сім’ї». Тридцять два роки. Вся дорога попереду. Страшно? Дуже. Але вона впорається. В неї просто немає іншого вибору.