Здається, ми й не розлучалися…
Щодня Настя йшла додому, сподіваючись, що Орест повернеться. Знала, що ключів у нього немає — залишив, коли йшов. І все одно надіялася, що відчинить двері й побачить у передпокої його кросівки. Але цього разу дива не сталося.
Разом вони прожили два роки. Він заповнив порожнечу після смерті мами. І навіщо вона почала ту розмову… Між ними від самого початку не було пристрасті. Просто було добре разом. Але Орест не робив пропозиції, не говорив про майбутнє — про їхнє майбутнє.
— А що далі? — спитала Настя одного разу.
— Ти про штампи у паспорті? А що вони змінять?
— Для жінки це важливо. Якщо для тебе — ні, може, розійдемося? — сказала вона, немов жартома, щоб налякати, підштовхнути його до рішучості.
— Тоді розійдемося, — несподівано промовив він і пішов.
Вже тиждень вона жила сама. І чекала. Зателефонувати? Попросити повернутися? Та коли чоловік так легко пішов, значить, не кохав.
Він з’явився в її житті саме тоді, коли вона залишилася зовсім одна. Два роки тому у водія маршрутки відмовило серце. Він не впорався з керуванням і врізався у зупинку. Мама й ще одна жінка загинули на місці, іншим пощастило більше — постраждали, але вижили. Водій помер у лікарні, коли дізнався, що через нього загинули люди. Великий інфаркт.
Про це розповідали у всіх новинах. Після похорону Настя ходила, як у тумані. Сама ледь не потрапила під машину Ореста. Він встиг загальмувати, вийшов і почав на неї кричати, а потім побачив її обличчя й замовк, відвіз додому і залишився з нею.
Він був на три роки молодший. Різниця невелика, але Насті здавалося, що між ними — ціле десятиліття. Він нічого не планував, жив одним днем, а від розмов про дітей відмахувався. «Які діти? Поспіємо. Настько, хіба нам погано удвох?» — сміявся Орест.
А їй хотілося звичайної родини, дітей, разом вибирати коляску й пліточки для малюка. Такі розмови його дратували.
Вдома вона навмисне не діставала телефон із сумки, щоб не дивитися на нього що хвилини. Їй ледь вдавалося стриматися, щоб не подзвонити. Збираючись на роботу, щоранку з замиранням серця перевіряла повідомлення. Орест не писав.
Знову порожній самітній вечір. По телевізору йшов якийсь фільм. Настя думала своє, навіть не бачачи, що відбувається на екрані. Тому не одразу почула приглушену мелодію дзвінка з передпокою. Вона довго не могла дістати телефон із сумки — заважали гаманець, гребінець, жіночі дрібнички. Нарешті витягнула, але дзвонив не Орест. Настя відповіла, подумавши, що в нього мог розрядитися телефон або він потрапив у аварію…
— Настю? — запитав не молодий жіночий голос.
І їй одразу стало байдуже, хто дзвонить і навіщо.
— Це сусідка твоєї тітки Дарії. Дар’я сьогодні вранці померла.
Яка тітка Дар’я? Яка сусідка? Про що взагалі говорить ця жінка? І раптом у голові спалахнуло спогад із дитинства. Маленька й кругла жінка, схожа на Колобка. Вона прикривала рот рукою, коли посміхалася. У неї не було передніх зубів — чоловік вибив у п’яному стані. Від неї пахло піччю й пирогами.
Настя з нетерпінням чекала літа, щоб поїхати до тітки Дар’ї. Але мама сказала, що більше вони туди не поїдуть. Вже й не пам’ятає чому. А потім забула й саму тітку Дар’ю.
— Ти мене чуєш? — спитав чужій голос.
— Так. А від чого вона померла?
— Лікар сказав, що тромб відірвався. Лікарня у райцентрі, не такі там лікарі, як у місті. Можна б і вдома залишити, але спека стоїть… Ти приїдеш?
— Коли похорон? — спитала Настя.
Нікуди вона їхати не збиралася.
— Післязавтра, на третій день, як і треба. Якщо не можеш, скажи, перенесемо…
— Не треба, я приїду. Скажіть, як до вас дістатися, я не пам’ятаю, — із трудом зізналася Настя.
— Звісно, — радісно відповіла жінка. — Звідки тобі пам’ятати? — Село Заозер’я. Автобусом дві години їхати, машиною швидше.
— Я автобусом, — сказала Настя, згадавши, що Ореста з машиною більше немає.
— Білет бери до села Березівка, до нас автобус не їде, пішки треба йти. Може, зустріну?
— Не треба.
— Приїжджай. У неї, окрім тебе, нікого більше немає…
«Я не поїду. Навіщо? Я майже не пам’ятаю тітку Дар’ю. Звідки взагалі ця сусідка дізналася мій номер?» Настя відчинила шафу. На очі впала сукня, в якій вона ховала маму. «Мамо… Вона…
