Ніби порожньо, але означає багато
Оля їхала у трамваї №18, що пробирався крізь засніжений Львів. Сіла біля вікна, уперла погляд у запотіле скло, а рукою міцно стиснула пластиковий пакет із синім логотипом дешевого супермаркету. Усередині — маленький торт під назвою «Щастя». Назва здавалась жартом: за вікном — мороз, у серці — пустота, а на душі — сірий ранок.
Їй виповнилося тридцять три. Сьогодні. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення від близьких. У месенджерах — дві рекламні розсилки, сповіщення про затримку посилки та вітання від колишньої одногрупниці, з якою вони не бачились років з десять. Смайлик і шаблонна картинка. От і все. День народження пройшов ніби не з нею, а десь у чужій квартирі, на іншому поверсі, у чиємусь іншому житті.
— Ви виходите? — спитала літня жінка. Оля здригнулася, кивнула та вийшла на своїй зупинці.
Двір — той самий, де минуло дитинство. Все на місці: пошарпані гойдалки, похилені лавки, старий дуб із дуплом, де колись ховалися від дощу. Все таке рідне і водночас — не її. Ніби минуле залишилось, а вона — чужа у ньому.
Мати жила на четвертому. Як завжди, не зачиняла двері. Просто чекала. Без дзвінків і нагадувань.
— О, приїхала… Торт принесла, — сказала мати. Ніби це єдине, що варте уваги.
На кухні пахло вареною картоплею та свіжим хлібом. Тихенько дзижчали старі годинники — глухо, наче нагадували, що час плине, навіть якщо в житті все давно зупинилось. У проміннях вечірнього сонця кружляли пилинки.
— Ну, як ти? — спитала мати, відвернувшись до раковини.
— Нормально, — автоматично відповіла Оля. Потім, помовчавши, додала: — Ніби нічого.
Їли мовчки. Мати, як завжди, наклала занадто багато — так вона виявляла турботу: у шматочку хліба, у ложці борщу, у погляді крізь неї. Потім довго перебирала ножі, перш ніж вибрати, яким розрізати торт — ніби від цього залежало, чи збудеться хоча б одне бажання.
— З днем народження, доню, — тихо промовила, немов соромлячись.
— Дякую.
— Ти тримаєшся. І це важливо.
— А хіба треба триматися? — спитала Оля, не підводячи очей.
Мати обернулась. Поглянула так, як можуть лише ті, хто вже бачив біль і втому. У її очах не було докору — лише тихе розуміння.
— Іноді — не треба. Але ми все одно намагаємось.
Після вечері Оля вийшла на балкон. У дворі сміялися діти, кидали м’яч, кричали. У вікнах багатоповерхівок мерехтіли чужі долі: хтось готував вечерю, хтось гучно сперечався, хтось грав музику. І серед цього галасу чужих життів Оля відчула, як усередині щось відтало — ніби лід, що вона носила роками, почав топитись, пускаючи по жилах теплі краплі.
Ввечері вона знову їхала містом — додому, у свою квартиру. Пакет із тортом згорнула і засунула у кишеню. У салоні пахло чужими куртками, гумою та нічним холодом. Люди спали, гортали телефони, обіймались. Світ жив. І без неї теж.
У квартирі було тихо. Оля зняла пальто, кинула сумку на крісло, і раптом помітила щось біля дверей. Маленька листівка, паперова, справжня. На ній — прості слова, нерівний почерк: «Ти робиш більше, ніж здається. Ти — є. З днем народження».
Підпису не було. Впізнати автора вона не змогла. Але все одно… Усміхнулася. Легенько, але щиро. Ніби хтось побачив її — не фасад, не ввічливу посмішку, не звіт на роботі. А її. Справжню. Ту, що кожного ранку встає та йде далі — без гучних слів і оплесків.
І раптом їй вистачило. Саме цього — невідомого, але щирого.
Може, у цьому і є життя? Не у феєрверках, не у сотнях вітань. А в миті, коли ти один у тиші, але хтось все одно простягає руку. Мовчки. Але від серця.
Ніби — нічого. А насправді — все.
