Вона здавалась ідеальною. А виявилася моєю найбільшою болю.
Коли я вперше побачив Світлану, мені здалося, що переді мною жінка з моїх мрій — лагідна, витончена, з очима, у яких немов ховалися цілі світи. Ми швидко зблизилися. Я водив її улюбленими місцями у Львові, готували вдома прості страви, сміялися з дрібниць. Я був упевнений: ось вона — та сама. І коли запропонував їй руку й серце, не вагав ні секунди.
Весілля було теплим і щирим. Невелике свято з родичами, біла сукня, скромний танець під тиху музику. Життя здавалося безхмарним. Світлана була турботлива, завжди уважна, трохи відсторонена — але я списував це на її характер. Та незабаром у цій ідилії почали з’являтися тріщини.
Спочатку вона затримувалася після роботи. То зустрічі з «колегами», то якісь «наради». Іноді плуталася в розповідях. Я намагався відганяти підозри. Допоки одного разу не помітив: її телефон, який вона зазвичай не випускала з рук, залишився на кухонному столі без блокування. Я не хотів лізти… але щось немов підштовхнуло мене.
Я побачив переписку. Ім’я — Олег. Повідомлення були однозначними: «Скоро побачимось. Обіцяю. Мені так бракує твоїх рук». Світлана відповідала з таким же жаром. У мене стиснулося серце. Хто він? Що між ними?
Наступного дня я почав копати глибше. Знайшов її старий акаунт у соцмережі. Там — фото з вечірок, напівоголені знімки на пляжі, незнайомці. Статуси були наповнені натяками на пристрасть, свободу, миттєві зв’язки. Та Світлана, яку я знав, і та, що була в цих постах, — це були дві різні жінки. Я не міг повірити. Та відчував: правда набагато страшніша, ніж здається.
Через пару тижнів я знайшов її щоденник. Випадково — а може, так судилося. На обкладинці — «Не відкривати». Але я відкрив. Кожен рядок різав, як ніж:
«Він думає, що я хороша. Він не знає, як я голодна до відчуттів. До дотиків. Мені замало одного».
«Олег просив залишитися. Я ледь не погодилася. Але в нього сім’я. А в мене — цілий калейдоскоп бажань».
«Олесь — наївний. Думає, що ми з ним — назавжди. Як жаль, що він не знає про Мар’яна…»
Я сидів на підлозі, не в змозі стримати слізи. Моя дружина. Моя — і зовсім не моя. Троє чоловіків. Кохання на стороні. Життя — вистава.
Я встановив програму на її телефон. У середу та п’ятницю вона дійсно їздила за місто. Один і той самий готель. Один і той самий номер. І завжди — Олег. А ще був Мар’ян. Одружений. Вона писала йому: «Ти найпристрасніший. З тобою я оживаю. Але не проси більшого».
Я був зламаний. І все одно боявся заговорити. Допоки одного разу не вибухнув:
— Я знаю все.
Вона поблідла. Не заперечувала. Лише заплакала. Я чекав пояснень. Відповідей. Вона вимовила:
— Мені страшно бути самотньою. Я не можу бути просто дружиною. Мені треба більше. Мені треба відчувати, що мене бажають. Ти добрий. Але ти не здатен розпалити в мені вогонь.
Це було гірше, ніж зізнання у зраді. Це було зізнання, що я — ніхто в її світі. Безпечна гавань. Надійний тил. Але не чоловік, якого вона обирає.
Через тиждень ми подали на розлучення. Я пішов. Вона залишилася у квартирі — і в своїй павутині брехні.
В останньому повідомленні вона написала:
«Пробач. Ти був справжнім. А я — просто шукала себе. І не знайшла».
Я пишу цю історію не з помсти. Я вже давно не злюся. Я просто хочу, щоб хтось, прочитавши, зрозумів: маски можуть бути гарними. Але за ними часто ховаються душі, які ми ніколи не пізнаємо до кінця.
