Погляд зелених очей із минулого
Дмитро прокинувся перед світанком і подумав:
Отак так, давно я так добре не висипався. І де? У полі, в стозі сіна, без зручностей та теплого ковдри. Хіба воно потрібно? Літо, тепло, а сено пахуче та мяке.
Він підвівся й розгріб сіно. Голова була ясна ні суму через розлучення з дружиною, ні жалю. Невже він так і не зміг по-справжньому її полюбити? Задумався.
Виходить, ці десять років, прожиті з нею, були лише імітацією сімейного життя? Але вроді жили ладно, тільки дитину так і не народили. У Оксани була донька, правда, вона казала: «Народила для себе, батька не знаю».
Дмитро завжди відчував у їхніх стосунках щось натягнуте, часто сварилися. Після сварки в його памяті завжди виринали зелені очі та лагідна усмішка медсестри Соломії, яка схилялася над ним у шпиталі, робила уколи, ставила капельниці. Тоді він був поранений отримав поранення на війні, що йшла на Сході.
Сидячи в стозі, Дмитро усміхнувся, згадавши Соломію її спокійний голос, густе каштанове волосся і очі, схожі на два смарагди. Таких очей він більше ніколи не бачив. Вірив, що саме вона допомогла йому пережити всі болі та труднощі.
Того дня, коли його виписали, він зірвав букет польових квітів і пішов до неї. Хотів запропонувати поїхати разом, розумів, що це не просто, але сподівався.
Соломії нема, її перевели в інший медсанбат, сказала медсестра, до якої він звернувся.
А куди саме?
Не знаю. Та й вам не скажуть ви ж розумієте, де ми
Дмитро засмутився, але вирішив шукати. Як знайти жінку, яку знаєш лише за імям та кольором очей? Та довелося їхати додому його комісували через здоровя.
Дома все було як завжди: батько пив, мати працювала та лаяла чоловіка.
Але одного разу до нього завітав його побратим Ігор, з яким вони пройшли через багато що.
Здоров, Дімо! обіймаючи, гукнув Ігор. Ну як, одужав після поранення?
Та нічого, живемо, знизав плечима Дмитро.
Поїхали до нас у село! У вас тут глушина, роботи нема, запропонував Ігор. Чи тебе тут хтось тримає?
Поки нікого. Не можу забути Соломію.
Отак так, брате, міцно вона тебе взяла. Шукай, пиши, не здавайся!
Дмитро поїхав з другом у село. Час минав. Він купив старий будиночок, трохи його переробив і оселився там. А Ігор закохався та разом із дружиною Ганною перебрався у райцентр.
Дімо, вибач, що я тебе сюди перетяг, а сам утік, казав Ігор. Хто ж знав, що зустріну Ганну? Але ми з тобою бачитимемося!
Та годі, брате, усміхнувся Дмитро. У мене теж накльовується сімейне життя. Вже Оксані пропозицію зробив.
Озираючись на широкі поля та далекі ліси, Дмитро згадав, як учора почув злий голос дружини:
Іншої такої, як я, не знайдеш! Хто ще стільки терпітиме? У мене є справжній чоловік, який мене любить!
«Заморочками» вона називала його задуми, коли він замикався у собі, згадуючи минуле. Оксана не виносила цього, заводила скандали.
А вчора вона нарешті сказала те, про що Дмитро вже здогадувався. Він мовчки зібрав речі й пішов.
Дивно. Думав, буду кричати, обвинувачувати, але ні. Спокійно. Навіть полегшало.
Вирішив іти до Ігоря. Вийшов за село, завернув у поле, де стояли стоги. Вирішив переночувати там, а вранці їхати.
Завтра побачуся з Ігорем, він мене підтримає.
Прокинувся, згадавши зелені очі Соломії.
Ну що ж, час у дорогу.
Приїхавши у райцентр, купив пляшку вина та коробку цукерок для Ганни. Підійшов до їхнього будинку, постукав.
Брате! гукнув Ігор, відчиняючи двері. Як я радий!
Заглянувши у квартиру, Дмитро здивувався:
Ти один?
Ігор зрозумів із його погляду краще не питати.
Ладно, йди на кухню, сніданок на столі!
На кухні вони згадували минуле. Ганна час від часу заглядала, потім не витримала:
Дімо, ми давно хотіли тобі сказати
Про що? здивувався він.
Твоя Соломія знайшлася. Вона живе в одному селі, питала про тебе. Пише, що чекає
Дмитро застиг, потім випив воду.
Ми б тобі раніше сказали, пояснив Ігор, але думали, у тебе сімя
Вона одна, Дімо, додала Ганна. Каже, не знайшла чоловіка, схожого на тебе.
У потязі Дмитро дивився у вікно, тримаючи в руках листа. Він їхав до своєї Соломії. До щастя.
