Згадала, що люблю
Отаке чудо, мої стосунки з чоловіком наче ожили… після ремонту. Я гадала, ми вже розучилися відчувати. Все ж таки шістнадцять років шлюбу. Це, знаєте, як стара светрка: затишно, звично, тільки вже не гріє.
Ми з Олексієм давно жили у передбачуваному ритмі: робота, вечеря, рідкі розмови перед сном. Ми не сварилися, не з’ясовували стосунків – просто існували. Рівно, спокійно, майже як родичі. Без спалахів, без божевільних пристрастей. Часом мені здавалося, що ми – два дерева, що ростуть поряд: коріння переплелося, а крони давно вже тягнуться у різні боки.
Доки не почався ремонт.
Зметушилися ми не просто так. Андрійко вперше поїхав у табір біля моря. Аж на дві зміни! «Мамо, я вже дорослий!» – гордо заявив наш дванадцятирічний син, закидаючи у валізку кросівки з підсвіткою. Ми з Олексієм стояли на пероні та махали від’їжджаючому потягу, а коли повернулися у порожню хату, зрозуміли: тепер тут лише ми, і ці стіни, що пам’ятають нас зовсім іншими.
Щоб пришвидшити процес, ми переїхали у орендовану однушку, а у нашій квартирі оселилися чужі люди – галасливі, що пахнуть фарбою і потом. Серед них був Сергій.
Високий, із грубими руками та холодними очима. Він нагадав мені молодого Олексія – тембром голосу, звичкою примружувати очі, коли думає. Але якщо чоловік говорив зі мною м’яко, навіть у гніві не підвищував голосу, то Сергій репетував на свою дружину по телефону так, що соромно було слухати.
Я вперше почула, як чоловік може так розмовляти з жінкою, яка народила йому двох дітей. Крізь зуби, з роздратуванням, наче вона йому щось винна. А потім виявилося, що в нього ще й коханка.
Одного разу я зайшла за забутими кресленнями і застала його у вітальні з молоденькою дівчиною. Вона пищала від сміху, коли він розповідав брутальний анекдот. А потім схопив її за талію і притис до ще не пофарбованої стіни.
І тоді я раптом злякалася.
Не за неї – за себе.
Раптом у Олексія десь є така сама дурнушка, що тішиться його увагою, як милостинею? Раптом і він давно живе на два життя, а я – остання, хто про це дізнається?
Того вечора я уважно розглядала чоловіка за вечерею. Шукала в його очах те саме – байдужість, втому, бажання втекти. А він раптом запитав:
– Як ти, не надто втомилася від усього цього безладу?
Робітники тим часом здерли старі шпалери у нашій хрущовці, і під шаром паперу оголилися сліди наших перших років. Ось рожева розмита пляма. Це ми з Олексієм, п’яні від шампанського, святкували новосілля. Він тоді підняв мене на руки, я скрикнула, пляшка вислизнула – і половина напою опинилася на стіні.
А ось вибоїни від цвяхів – сліди тієї самої полиці, що Олексій майстрував усі вихідні, поки я гостювала у батьків. «Не заходь!» – кричав він з-за дверей, а я сміялася і тупотіла від нетерпіння. Полиця вийшла кривою, але простояла десять років.
… Через три дні ми поїхали вибирати шпалери.
Олексій, який завжди делегував мені всі рішення, раптом оживився. Прискіпливо порівнював відтінки, питав: «Тобі які більше подобаються?» Він не поспішав, не економив – він вибирав. Для нас. Для нашого дому. Порівнював текстури, водив пальцями по зразках, питав:
– Як гадаєш, цей перламутровий відтінок гратиме при світлі лампи?
Коли ми підійшли до рулонів для спальні, він раптом потягнувся до ніжно-блакитних шпалер із ледве помітним сріблястим візерунком.
– Як у тому готелі в Коктебелі, – пробурмотів він.
Я ахнула: ще до весілля, у нашу першу спільну подорож, ми цілу ніч просиділи на балконі, слухаючи море. Стіни там були саме такого кольору.
Потім був меблевий салон, де він наполіг на кріслі з високим вигнутим підголов’ям – «щоб ти могла читати при гарному світлі».
– Звідки ти знаєш, що мені це потрібно? – запитала я.
– Я ж живу з тобою шістнадцять років, – він усміхнувся. – Повинен був щось запам’ятати.
У його голосі не було роздратування, лише тепла, тиха ніжність. Та сама, з наших перших років. І тоді я зрозуміла: він і досі любить мене. Просто загубилося це почуття десь серед побуту, серед звички,
