Так і сталося, мої стосунки з чоловіком наче ожили… після ремонту. А я вже думала, що ми розучилися відчувати. Шістнадцять років шлюбу — це, знаєте, як старі джинси: зручні, звичні, але вже не гріють.
Ми з Андрійком давно жили за розкладом: робота, вечеря, рідкі розмови перед сном. Не сварилися, не з’ясовували — просто існували. Спокійно, передбачувано, майже як родичі. Без іскор, без божевільних пристрастей. Іноді мені здавалося, що ми — два дуби біля дороги: коріння переплелося, а крони давно тягнуться у різні боки.
Доки не почався ремонт.
Справа була не абияка. Наш Тарасик вперше поїхав у табір до моря. Аж на дві зміни! «Мамо, я вже великий!» — гордо заявив наш 12-річний хлопчина, закидаючи у валізу кросівки з підсвіткою. Ми з Андрієм стояли на пероні й махали потягу, а коли повернулися в порожню квартиру, зрозуміли: тепер тут лише ми, і ці стіни, що пам’ятають нас зовсім іншими.
Щоб не затягувати, ми зняли однокімнатну хатинку, а в нашій оселі орудували чужі люди — галасливі, пропахлі фарбою та потом. Серед них був Віталік.
Високий, з грубими руками і холодним поглядом. Він нагадав мені молодого Андрія — тембром голосу, звичкою мружитися, коли думає. Але якщо чоловік говорив зі мною м’яко, навіть у гніві не підвищував голосу, то Віталік кричав на свою дружину по телефону так, що аж соромно було слухати.
Я вперше почула, як можна так розмовляти з жінкою, що народила тобі двох дітей. Крізь зуби, з роздратуванням, наче вона щось винна. А потім виявилося, що в нього ще й коханка.
Одного разу я зайшла по забуті креслення та застала його в вітальні з молоденькою дівчиною. Вона реготала, коли він розповідав похабний жарт. А потім він схопив її за талію і притис до ще не пофарбованої стіни.
І тоді я раптом злякалася.
Не за неї — за себе.
Раптом у Андрія десь є така сама дурнуля, що тішиться його увагою, як подачкою? Раптом він теж давно живе на два життя, а я — остання, хто дізнається?
Того вечора я уважно розглядала чоловіка за вечерею. Шукала в його очах те саме — йому набридло, він втомився, хоче втекти. А він раптом запитав:
— Як ти, не підвисаєш від цього безладу?
Тим часом робітники зодрали старі шпалери в нашій хрущовці, і під шаром паперу проступили сліди наших перших років. Ось рожева пляма — це ми з Андрієм, п’яні від шампанського, святкували новосілля. Він тоді підняв мене на руки, я скрикнула, пляшка висковзнула — і половина напою опинилася на стіні.
А ось виїмки від цвяхів — сліди тієї самої полиці, яку Андрій майстрував усі ви́хідні, поки я гостювала у батьків. «Не заходь!» — кричав він із-за дверей, а я сміялася і тупотіла ногами від нетерпіння. Полиця вийшла коса, але простояла десять років.
…Через три дні ми поїхали вибирати шпалери.
Андрій, який завжди делегував мене в усьому, раптом ожив. Вимірково порівнював відтінки, питав: «Які тобі більше подобаються?» Він не поспішав, не економив — він вибирав. Для нас. Для нашого дому. Перебирав текстури, водив пальцями по зразках, допитувався:
— Як думаєш, цей перламутровий відтінок буде грати при світлі лампочки?
Коли дійшли до рулонів для спальні, він раптом потягнувся до ніжно-блакитних шпалер із ледь помітним сріблястим візерунком.
— Як у тій готелі в Коктебелі, — пробурмотів.
Я аж здригнула: ще до весіл, в нашій першій спільній подорожі, ми всю нічь провели на балконі, слухаючи море. Стіни там були такого самого кольору.
Потім був меблевий салон, де він наполіг на кріслі з високою спинкою — «щоб тобі було зручно читати».
— Звідки ти знаєш, що мені це потрібно? — спитала я.
— Я ж живу з тобою шістнадцять років, — він усміхнувся. — Повинен був щось запам’ятати.
У його голосі не було роздратування, лише тепла, тиха ніжність. Та сама, з наших перших років. І тоді я зрозуміла: він все ще любить мене. Просто це почуття загубилося десь серед побуту, звички, днів, схожих один на одного.
Але воно нікуди не поділося.
— Давай у спальні самі поклеїмо, — несподівано запропонував Андрій, коли ремонт уже добігав кінця.
Я завмерла.
— Ти ж ненавидиш клеїти шпалери…
— Ненавидів, — він химерно посміхнувся. — Але для нашої першої квартири терпів, пам’ятаєш?
Так, під шаром побуту, під вагою років, під звичкою — все ще живе той самий хлопець, що носив мені каву в термосі через півміста. Просто ми забули, де спрятали один одного.
…І ось ми стоїмо посеред спальні, а Андрій знову, як багато років тому, плутає верх і низ шпалер:
— Трясця, — бурмоче він, — ну чому вони завжди виглядають однаково з обох боків?
Я сміюся і подаю йому новий аркуш. За вікІ ось, коли дощ застукав по підвіконню, а клей остаточно скріпив наші шпалери — і нашу історію — ми зрозуміли, що ремонт скінчився, але щось набагато важливіше тільки починається.
