Згадала, що люблю
От так диво, наші стосунки з чоловіком наче ожили… після ремонту. Я вже думала, що ми розучилися відчувати. Таки шістнадцять років разом. Це як стара светрка: зручна, звична, тільки вже не гріє.
Ми з Віталієм давно жили в однаковому ритмі: робота, вечеря, рідкі розмови перед сном. Ми не сварилися, не з’ясовували стосунків – просто існували поруч. Рівно, тихо, майже як рідні. Без спалахів, без божевільних пристрастей. Іноді мені здавалося, що ми – два дерева, що ростуть поряд: коріння переплелося, а крони давно тягнуться в різні боки.
Поки не почався ремонт.
Забігалися ми не просто так. Наш Юрко вперше поїхав у табір до моря. Аж на дві зміни! «Мамо, я вже дорослий!» – гордо заявив наш 12-річний син, закидаючи у валізку кросівки з підсвіткою. Ми стояли з Віталієм на пероні й махали потягу, а коли повернулися у порожню хату, зрозуміли: тепер тут лише ми й ці стіни, що пам’ятають нас зовсім іншими.
Щоб прискорити процес, ми переїхали в орендовану однушку, а в нашій квартирі оселилися чужі люди – галасливі, що пахли фарбою і потом. Серед них був Сергій.
Високий, з грубими руками й холодним поглядом. Він нагадав мені молодого Віталія – тембром голосу, звичкою мружити очі, коли думає. Але якщо мій чоловік говорив зі мною м’яко, навіть у гніві не підвищував голосу, то Сергій лаяв свою дружину по телефону так, що аж соромно було слухати.
Я вперше почула, як чоловік може так розмовляти з жінкою, яка народила йому дітей. Крізь зуби, з роздратуванням, ніби вона йому щось винна. А потім виявилося, що в нього ще й коханка.
Одного разу я зайшла за забутими кресленнями та застала його у вітальні з молоденькою дівчиною. Вона пищала від сміху, коли він розповідав похабний жарт. А потім він схопив її за талію й притис до ще не пофарбованої стіни.
І тоді я раптом злякалася.
Не за неї – за себе.
Раптом у Віталія десь є така сама дурнушка, яка тішиться його увагою, ніби подачкою? Раптом він теж давно живе на дві життя, а я – остання, хто про це дізнається?
Того вечора я уважно розглядала чоловіка за вечерею. Шукала в його очах те саме – байдужість, втому, бажання втекти. А він несподівано спитав:
– Як ти, не занадто втомилася від усього цього хаосу?
Тим часом робітники зодрали старі шпалери в нашій хрущовці, і під шаром паперу виступили сліди наших перших років. Ось рожева пляма – це ми з Віталієм, п’яні від шампанського, святкували новосілля. Він тоді підняв мене на руки, я скрикнула, пляшка висковзнула – і половина напитку опинилася на стіні.
А ось вибоїни від цвяхів – сліди тієї полиці, яку Віталій майстрував усі вихідні, поки я гостювала у батьків. «Не заходь!» – кричав він із-за дверей, а я сміялася й тупотіла від нетерпіння. Полиця вийшла кривою, але простояла десять років.
…За три дні ми поїхали обирати шпалери.
Віталій, який завжди доручав мені всі рішення, раптом оживився. Прискіпливо порівнював відтінки, питав: «Які тобі більше подобаються?» Він не поспішав, не економив – він вибирав. Для нас. Для нашого дому. Порівнював текстури, проводив пальцями по зразках, запитував:
– Як думаєш, цей перламутровий відтінок гратиме при світлі лампочки?
Коли ми підійшли до рулонів для спальні, він раптом простягнув руку до блакитних шпалер із ледь помітним сріблястим візерунком.
– Як у тому готелі в Коктебелі, – пробурмотів він.
Я аж зідхнула: ще до весілля, у нашу першу спільну подорож, миІ тоді я зрозуміла, що щастя – це не нові стіни, а ті самі руки, які, навіть забруднені клеєм, все ще знають, як обійняти так, ніби минуло не шістнадцять років, а лише одна осінь.
