Отакий страшний сюрприз виявився зовсім випадково. У моєї молодшої чотирирічної сестри, Марійки, вилізла пупкова грижа. Лікарі сказали не затягувати. Чим раніше прооперують, тим краще. Марійка без тата навідріз відмовлялася їхати до лікарні. Дочекалися його з рейсу, і тато провів її аж до самої операційної.
“Таточку, ти мене тут чекатимеш?” ридала сестричка.
“Куди я подінуся, серденько? Звичайно чекатиму. Чого ти плачеш, ти ж у мене така смілива?”
“А де я плачу? Я просто зітхаю!”
Її повезли. Нескладна планова операція. Але батьків попросили здати кров у банк крові це було обовязковою умовою.
“А в неї ж тільки з одним із нас співпадає, мабуть”, запитав тато. “Може, ви спочатку пробу візьмете? Щоб ми вам зайву не здавали?”
“Кров зайвою не буває!” твердо сказав лікар.
Мама з татом здали кров. Мама була бліда, здавалося, ось-ось знепритомніє. Потім усе не могла всидіти на місці. Бігала до процедурної, розмовляла з медсестрою. Потім уже і Марійку вивезли з операційної, тато пішов зустрічати, як обіцяв. Сидів із нею увесь вихідний. Мама ніби заспокоїлася, провідала доньку і повела мене додому, хоча я й відмовлявся.
“Я теж можу з нею сидіти”, наполягав я.
Мені тоді вже виповнилося одинадцять. Марійку, свою маленьку білявеньку сестру, я любив більше за все на світі. Мабуть, навіть більше за маму й тата. А як її було не любити? Янгол. Білявенький янгол у плоті.
Уявіть собі маленький райцентр із районною лікарнею. Та новою, повністю обладнаною навіть банк крові був, щоб йому. Але селище воно й є селище. Минуло рівно три дні Марійка вже була вдома, тато збирався у рейс. Пішов купити цигарок у дорогу. А повернувся наче грізна хмара.
“Таточку” заверещала Марійка із дитячої (у неї ще був постільний режим), “Ти приніс мені мої улюблені зефірки?”
Батько залишив пакет із магазину в коридорі. Сказав мені швидко йти до сестри. Взяв матір за лікоть і завів у кухню.
“Володю Володю ти що?”
А в кухні була розмова, про яку я дізнався лише через роки тоді ми з Марійкою нічого не розуміли. Вона була ще мала, а я слухався тата. У дитячу, так у дитячу. Марійка захныкала й почала вимагати тата і зефір, я запропонував почитати їй. Слава Богу, вона погодилася.
У кухні Володя, крутячи божевільними очима, підійшов до Тетяни так близько, що вона впялася в стіну. Відступати було нікуди.
“Це правда? Що Марійка не моя?”
“Та як та що Володю, ти в розумі? Що це ти кажеш?”
“А я тобі скажу, що кажу. У мене кров друга позитивна, у тебе перша позитивна. А в неї” він мотнув головою у бік дверей, “третя негативна. Якщо щось переплутали, то можна ж і перездати.”
Тетяна рішуче відсунула чоловіка, пройшла до столу, сіла. Схилила голову на руки й простонала:
“Сволочі. Ну просила ж! Чого їм усім треба? Заздрять, Володю, на наше життя. У нас усе є. І діточки які гарненькі.”
“Просила, значить ну, зрозуміло.”
Він вийшов із кухні, де лишилася плакати Тетяна. Всього лиш раз і збилася зі шляху від нудьги з інженером із відрядження. Чоловік усе в рейсах, та в рейсах. У кіно чоловік-далекобійник красиво й романтично. А в житті холодно й сумно. Тетяна вирішила, що треба щось робити! Адже він-то, мабуть, у своїх рейсах теж не був прикладним чоловіком. Стільки днів їздить. Вона схопилася й побігла за Володею, але його вже й слід простив. На столі самотньо лежала коробка із зефіром.
Після рейсу тато серйозно поговорив зі мною. Просив піти з ним.
“Тату, а як я а Марійка? Мама? А ти не можеш лишитися?”
На мене ніби навалили бетонну скелю. Скелі складаються із гірських порід я дивився відео. І скеля на моїх плечах теж була неоднорідною. Там був страх втратити тата. Страх перед вибором. Виходить, когось я все одно втрачав. Порахувавши просте рівняння в голові, я вирішив лишитися. Марійка + мама були більше за кількістю, ніж один тато. Хоча, за значенням могла переважити й одна сестра.
Тато часто бачився зі мною. Про Марійку він ніби забув. Я нічого не розумів, але знав: якби тато міг мені пояснити, що відбувається пояснив би. Сестра спочатку сумувала й плакала, на неї було боляче дивитися. Але потім почала питати про тата все рідше. Вона замикалася в собі й проводила увесь час із іграшками. Я не розумів дослівно, за що на Марійчину голову впало це лихо, але здогадувався. Що ж до мами
Мама зїхала з глузду. Почала тягати в будинок із смітника всяке лайно. Спочатку нешкідливе й, ніби як, корисне в господарстві. А потім усе підряд. На нас їй стало абсолютно байдуже. Мати си
