Олена підійшла до дзеркала в передпокої, поправила свіжий манікюр та ще раз прискіпливо оглянула себе. Нова сукня — глибокого вишневого кольору, стримана, але зі шматочком елегантності — сиділа як налита. Туфлі на невисокому каблучку, клатч в тон. Все, як належить для вечора з колегами чоловіка.
— Віталіку, я готова! — гукнула вона у бік кабінету.
— Зараз, зараз! — відгукнувся чоловік, але звуки з кімнати свідчили, що він досі занурений у дзвінок.
Олена зідхнула. Знову спізнюватимуться. А вона так старалася сподобатися цим людям, з якими Віталік тепер працював у новій компанії. Три місяці минуло з тих пір, як він отримав посаду заступника директора, а вона досі відчувала себе невпевнено на корпоративах.
— Оленко, слухай, — Віталік нарешті з’явився в передпокої, застібаючи на ходу піджак. — Там буде Борис Григорович з дружиною, пам’ятаєш, я розповідав? Це дуже впливова людина. Спробуй знайти з його дружиною спільну мову.
— Звісно, спробую, — кивнула Олена. — А вона чим займається?
— Та не знаю точно. Десь у благодійності, чи що. Ти поговориш — дізнаєшся.
Віталік говорив поспіхом, явно думаючи про щось інше. Олена зрозуміла, що деталей не дізнається, і мовчки взяла сумочку.
Ресторан зустрів їх приглушеним світлом і ненав’язливою музикою. За довгим столом вже сиділо кілька пар. Віталік одразу подався до чоловіків, залишивши Олену самотужки знаходити своє місце серед дружин.
— Ви, мабуть, Олена? — звернулася до неї жінка років п’ятдесяти у дорогому костюмі. — Я Наталя Борисівна, дружина Бориса Григоровича. Віталік розповідав про вас.
— Дуже приємно! — Олена простягнула руку. — Що саме він розповідав?
— Та так, загальні речі. Що у нього чудова дружина, яка його підтримує, — посміхнулася Наталя Борисівна, але в її очах промайнуло щось оцінювальне.
Олена сіла поряд, відчуваючи легку напругу. Інші жінки за столом були приблизно того ж віку, що й Наталя Борисівна, всі одягнені зі смаком та беззастережно дорого.
— А ви чим займаєтеся, Олено? — запитала худорлява брюнетка, яка представилася як Софія.
— Я перекладач, — відповіла Олена. — Фріланс, в основному технічні тексти.
— О, як цікаво! — з ентузіазмом скрикнула Наталя Борисівна, але її тон виражав зовсім протилежне. — А які саме мови?
— Англійська та німецька.
— Зрозуміло. А діти є?
— Поки що ні, — Олена відчула, як у неї гарячать щоки. Це питання завжди було для неї незручним.
— Та нічого, ще все попереду! — ласкаво зауважила третя жінка, повненька блондинка. — Я оце трьох виростила, усі вже дорослі. Старший у Німеччині живе, бізнесом займається.
Розмова пішла звичною колією. Жінки обговорювали дітей, онуків, відпустки на престижних курортах, покупки. Олена слухала, іноді вставляючи репліки, і все більше відчувала себе чужою в цій компанії.
— А ви, Олено, в якій компанії перекладаєте? — раптом запитала Софія.
— Працюю з різними замовниками. Сама на себе, можна сказати.
— А, фріланс, — кивнула Софія. — Це, мабуть, зручно, працювати вдома. Але дохід, напевно, нестабільний?
— Нормальний дохід, — різкіше, ніж хотілося, відповіла Олена.
— Ну так, звісно, — Наталя Борисівна посміхнулася тією самою беззмістовною посмішкою. — А ми от із дівчатами заснували благодійний фонд. Допомагаємо дитячим будинкам, організовуємо свята. Дуже вдячна справа! Не хочете до нас приєднатися?
— Я подумаю, — обережно сказала Олена.
— Тільки там треба час приділяти, розумієте? Регулярно їздити на заходи, зустрічатися з людьми. У нас усі дівчата вільні, чоловіки добре заробляють, тому можемо собі дозволити благодійністю займатися.
Олена кивнула, чудово розуміючи натяк. Вона не з їхнього кола. У неї немає часу на благодійність, бо треба працювати. А значить, вона не справжня дружина успішного чоловіка.
— Оленко, як справи? — Віталік нахилився до неї, поклавши руку на плече. — Знайомишся із дамами?
— Так, все чудово, — натягнуто посміхнулася вона.
— Віталіку, у вас така чуАле тепер вона знала, що не здасться, бо справжній статус — це не красива роль у чужій історії, а сміливість бути собою.
