Колись, багато років тому, жила в Києві одна жінка, їй було пятдесят шість, і вона відчула, як поступово почала старіти. Нічого дивного в цьому не було такий вже порядок речей, настав її час. Однак жінка не могла змиритися з тим, що це відбувається так швидко. Здавалося, ніби хтось щодня забирає в неї молодість, накладає на обличчя невидимий грим часу.
Ще зовсім нещодавно вона виглядала доволі гарно! Памятає, як старенький дідусь, який сидів у будь-яку пору року біля підїзду на лавці, завжди казав їй: «Яка ви гарна! Яка ви чудова дівчина!». Проходячи повз нього, вона бачила, як він знімав стареньку смушкову шапку, привітно кивав і повторював свої добрі слова: «Яка ви гарна дівчина!»
І жінка прямувала на роботу з посмішкою. За день ще не раз чула компліменти від людей і справді вигляд мала квітучий. Але згодом помітила: вже давно не бачила того дідуся на їхній лавці. Виявилося, що Микита Петрович так його насправді звали захворів й опинився в пансіонаті для літніх людей, бо доглядати його нікому: діти давно виїхали в інші міста, а самому йому вже минув девяностий.
І жінка, замість того, щоб журитися своїм віком, стала думати про доброго дідуся Микиту Петровича. Дізналася адресу будинку для літніх людей десь під Києвом, у селі Погреби. Купила солодощів, печива, яблук, і в неділю поїхала провідати старого. Ледве впізнала його у світлій кімнаті, де він сидів у кріслі та їв манну кашу з вершковим маслом.
Побачивши її, дідусь розцвів: «Ой, як я радий вас бачити! Яка ви красива! Яка ж ви чудова дівчина!». Підійшли й інші постояльці говорили їй гарні слова, дякували за увагу. Жінка ввечері повернулась додому, глянула в дзеркало обличчя розчервоніле, очі блищать, волосся закручене й живе, ніби навіть зморшки стали менш помітні. Відчула себе знову молодшою, красивішою, ніж будь-коли
Справжнє маленьке диво! Відтоді вона щонеділі їздила до дому для літніх людей допомагала, організовувала для стареньких танці, бо була викладачкою. Вона вже не думала про молодість чи красу. Просто раділа, що може принести комусь трохи щастя, що для когось вона немов донька чи онука. Якась добра душа скаже їй комплімент зовсім по-щирому: «Яка ви гарна!», і одразу на серці теплішає.
Люди поруч з нами стають нашим дзеркалом та не простим, вихолощеним, а чарівним. Після зустрічі з кимось особливим справді відчуваєш, як розправляються плечі, впевненість повертається в ходу, очі засвічуються радістю. А неправда й байдужість можуть перетворити навіть молодого на старця. Тому треба плекати й берегти тих, хто говорить нам гарне від серця особливо старших, щирих, справжніх.
Поки поруч із нами є люди, що несуть крізь роки доброту й любов, ми ще молоді душею. Ми ще можемо допомогти. Думка цієї жінки, яка повернула свою молодість і красу абсолютно правильна.
