Жінка років із сімдесят зайшла до крамниці з одягом.
Вона була з нечесаним волоссям, у старому одязі та потертих сандалях.
У руках тримала зім’яту пластикову пакетку, а на обличчі – вираз втоми.
Щойно вона переступила поріг, дві продавщиці почали коситися на неї.
«Вона нічого не купить…»
«Напевно, просто прийшла подивитися.»
Жінка тихим голосом запитала, чи є в них весільні сукні.
Продавщиці переглянулися, і одна відповіла:
«А навіщо вам така сукня? У нас продають елегантні речі.»
Жінка не відповіла, лише опустила очі.
Але вона не пішла, а продовжила оглядати полиці.
Раптом вона взяла червону сукню, притиснула її до грудей і посміхнулася.
«Ця – ідеальна», – сказала вона.
Продавщиці з насмішкою дивилися на неї, поки одна не підійшла:
«Вона коштує понад п’ять тисяч гривень… Ви її візьмете?»
Жінка дістала з пакету старий конверт і висипала на прилавок гроші.
Купюри, монети, дещо пом’яті, інші – брудні…
Але гроші були там, точно по сумі.
Продавщиці замовкли.
«Для кого сукня?» – запитала одна вже іншим тоном.
Жінка, з блиском у очах, відповіла:
«Для моєї доньки.
Сьогодні їй виповнилося б вісімнадцять.
Я народила її, коли вже не сподівалася стати матір’ю.
Лікарі казали, що не вийде… але Бог подарував мені її.
Вона пішла від нас два місяці тому, але я обіцяла, що в день її свята… принесу їй найкращу сукню.
І ця… саме та, яку вона хотіла.
Вона показала мені її на фото перед тим, як піти.»
Буває, ми судимо про людей, не знаючи, що вони носять у душі.
І коли дивишся лише на зовнішність – ризикуєш не побачити найголовнішого:
Любов, яку хтось готовий дати, навіть якщо вже нема кому.
