Олена стояла біля кухонного вікна, жуючи черствлий хліб з маслом і споглядаючи сусіднє подвір’я. Ранок був сивий, дощовий, немов її власний настрій останніми тижнями. За шибкою мелькнула знайома постать — Наталя Дмитрівна йшла до під’їзду, важко несучи покупки.
— Мамо, ваша сусідка знову сама тягнеться з сумками, — гукнула Олена у кімнату, де за столом сиділа Ганна Степанівна, перегортаючи старі журнали. — Може, допоможу?
— Яка вона мені сусідка? — буркнула жінка, не підводячи очі. — Чужа тітка. У неї син є, хай допомагає.
Олена скривилася, але мовчала. Ганна Степанівна останнім часом стала немов колючим їжаком — торкатися небезпечно. А раніше вона перша кидалася на допомогу, якщо комусь у будинку було важко.
— Син її у Польщі працює, ви ж знаєте, — тихо сказала Олена, надіваючи куртку. — Я до крамниці, заразом допоможу їй піднести.
— Іди, іди, свята наша, — пробурчала Ганна Степанівна. — Усіх пожалієш, а про мене й забудеш.
Олена зупинилася біля дверей, озирнувшись на жінку, яку називала матір’ю вже понад сорок років. Струнка, з сивим волоссям у тугий пучок, Ганна Степанівна здавалася особливо маленькою у своєму кріслі. Зморшки на обличчі поглиблися, а руки тремтіли, коли вона гортала сторінки.
— Вам щось принести? — м’яко запитала Олена.
— Нічого не треба. Іди вже, коли зібралася.
На сходовому майданчику Олена зустріла Наталю Дмитрівну, яка важко дихала, зупинившись перевести подих.
— Наталю Дмитрівно, давайте я допоможу, — запропонувала Олена, забираючи одну сумку.
— Ох, дякую, дитинко! — полегшено зітхнула сусідка. — Щось сили останнім часом не ті. Вік, мабуть.
Піднімалися повільно, зупиняючись на кожному прольоті.
— А як ваша Ганна Степанівна? — обережно запитала Наталя Дмитрівна. — Чомусь її давно не видно.
— Та по-різному буває, — ухильно відповіла Олена. — Іноді почувається добре, іноді гірше.
— Розумію, розумію. У мене сестра теж… — Наталя Дмитрівна замовкла, але Олена зрозуміла, що та хотіла сказати.
Допомогла донести сумки до квартири й повернулася додому. Ганна Степанівна сиділа у тому ж кріслі, але вже не читала. Просто дивилася в одну точку, наче щось вдивлялася.
— Мамо, може, чаю поп’ємо? — запропонувала Олена, знімаючи куртку.
— Мамо… — повторила Ганна Степанівна, і в її голосі пролунала дивна нотка. — Ти мене мамою називаєш.
Олена завмерла. Щось у тоні насторожило її.
— Ну так, мамо. А як же інакше?
— Та ж я тобі не мати, — тихо промовила Ганна Степанівна, повертаючись до неї лицем. — Я тобі ніхто.
Олена відчула, як усе всередині стислося. Воно. Те, чого вона боялась останні місяці. Те, від чого ховала очі, коли бачила, як Ганна Степанівна іноді дивиться на неї з нерозумінням.
— Що ти кажеш, мамо? — Олена присіла поруч, узяла її за руку. — Звісно, ти мені мати. Найсправжніша.
— Ні, — вперто похитала головою Ганна Степанівна. — Я тепер пам’ятаю. Пам’ятаю усе. Ти не моя донька. Ти… чужа.
У горлі Олени став грудочок. Вона знала, що цей день настане. Лікарі попереджали — хвороба прогресуватиме, пам’ять підводитиме част
І хоча пальці Людмили Іванівни тремтіли, коли вона подавала Валентині каву, в її очах світилася та сама безмежна материнська любов, яка розганяла будь-яку навіть найсумнішу змову хвороби.
