Дорогий щоденнику,
Минулого тижня я з Іриною та нашими двома синами, Михайлом і Андрієм, відправилися у відпустку за кордон, у Туреччину, до Стамбулу. Ми замовили одноденний автобусний тур, який обіцяв показати найцікавіші місця, куди не вдаються навіть піші мандрівники. На день подорожі купили чотири квитки по 520 гривень, щоб кожен мав власне місце.
Коли ми зайшли в автобус, за нами зайшла повна жінка з немовлям Ганна. Вона намагалася втиснутися між рядами і, сідаючи на заднє сидіння, зрозуміла, що її син Сава не влезе. Жінка підстрибнула, шукаючи вільне місце для малюка, і, оглянувши наших худих синів, вирішила посадити свого сина поруч із ними.
Олег, мій друг, одразу проти не був він сказав, що ми вже заплатили за ці місця і не повинні їх віддавати. Ганна не здавалась, навіть почала сперечатися з гідом і вимагати, щоб ми звільнили своїх дітей. Вона пропонувала скасувати тур і повернути квитки, а інші туристи приєднувались до неї, називаючи нас «селфітуристами».
Водій затримав автобус, чекаючи, коли конфлікт розвяжеться, і вся атмосфера швидко розпалася. Діти розгублено переглянули один одного, а я лишився роздумувати: чи мали ми право стояти на своєму, коли інша сімя опинилася в скрутному становищі? Чи варто було нам поступитися, не зважаючи на заплатені гроші?
Зрештою я зрозумів, що іноді варто поставити себе на місце іншого і знайти компроміс, бо подорож це не лише про комфорт, а про людяність і взаєморозуміння. Це був важливий урок, яким я планую керуватися і надалі.
