Холодного ранку в містечку Вересень, де вітер гнав по перронам опале листя, я помітив її на станції «Зоряна». Вона стояла біля краю, ніби вже не належала цьому світу — у малиновому пальті, яке розвівав підземний протяг, зі схвильовано зібраними у неохайний пучок волоссям та білими навушниками, з яких, здавалося, лиш тиша витікала. В її постаті не було очікування на потяг — лише застигла туга, ніби вона знала щось, чого не знали ми, і тепер чекала, поки час наздожене її біль. Її погляд ішов крізь рейки, крізь натовп, у невидиму далечінь її світу, куди нікому не було дороги.
Я подумав про листи, які ніхто не відправляє, про мелодії, що звучать лише у пам’яті. Вона була схожа на людину, за руку якої хтось досі тримається — примар минулого, що не відпускає.
Я запізнився на свій потяг.
Вона поїхала наступним.
Через тиждень я побачив її знову. Все було майже так само: та сама станція, ранок, холодне світло ламп. Вона стояла у тому ж малиновому пальті, ніби це була не одежа, а її друга шкіра — захист від світу. І знову — відречена, неміж сном і явою. У руках вона тримала білу лілію, самотній квіт із тонкою стрічкою. Це був не просто сувенір — символ чогось більшого: втрати, прощання, спокою. Я подумав про болісні роковини, про біль, який не висловити словами. Лілія здавалася не втіленням любові, а змиренням із тим, що не повернути.
Я підійшов ближче, ніж першого разу. Серце билось, ніби відчувало, що ця мить усе змінить.
— Вибачте, — сказав я, — у вас квиток упав.
Я знав, що це неправда. Але мені треба було, щоб вона заговорила. Або хоча б помітила мене.
Вона повернулася повільно, ніби звідти, де час тече інакше. Поглянула на мене, але в її очах була порожнеча, наче вона бачила не мене, а тінь того, що давно минуло. Легенько кивнула. У її погляді була прозорість води і важкість каменю. Ніби вона несла тягар, який ніхто не міг розділити. Потім двері вагону зачинилися, і вона зникла в тунелі, залишивши лише легкий запах лілій — гіркий, як спогади.
Я став їздити метро без мети. Міняв лінії, станції, час — усе заради того, щоб побачити її знову. Іногда ловив її погляд, іногда — лиш миготливий силует за склом. А іноді — лише порожнє місце, де вона мала б стояти. Але я повертався, як на прощу, ведений відчуттям, якого не міг пояснити.
Через місяць я наважився:
— Вибачте, ми часто зустрічаємось… Може, випиймо чаю?
Вона посміхнулася так тихо, ніби пригадувала, як це робити.
— Кави не п’ю, серце не витримує. Але чай — можна.
Ми зайшли у маленьку чайну біля станції, де пахло імбиром та медом. Час там плиТой зими я научився розуміти, що найбільші втрати іноді залишають не пустоту, а світло, яке допомагає йти далі.
