Жінка відпустила новонародженого онука в чужи руки. Ось що з того вийшло
Хата – у снах, і жінка, схожа на цю, що зустріла його… Такі сни він бачив у дитинстві, коли хворів і плакав. Та жінка не мала обличчя, лише очі світилися, як вогники. Він лякався її, здавалося – привид. Тоді кричав на всю хату, кликав маму. А мама пригортала його, хрестила і шепотіла: «Спи, сину, це лише сон…»
Життя, як воно є. Засівальник
Її хату вже давно обминають засівальники. Діти тепер біжать туди, де дадуть гривню на цукерки, а не сухий коржик. Горілка в Одарки теж не з магазину – гнана в погребі… Хіба що сусід Трохим, коли вже добре «настоявся» по селу, зайде:
– Сійся, родься, на щастя, на здоров’я… Налий, Одарко! – бубонить.
Вона наливає йому, і собі теж – щоб легше спалося. Якби ж Трохим хоча б трохи думав, що говорить, а то ж за найболючіше вколихає…
– Отак, Одарко, і доживаємо… Ми з моєю бабою – як ті два пеньки в лісі! Нікого нема – і добре! А в тебе ж дочка є!
– Пий та мовчи, як той Барбос на ланцюгу! Є в мене дочка! Де б не була – а є! Іди вже, не займай мене! – гарчить на нього.
Трохим не поспішає йти, хоч вона вже його за плечі виштовхує.
– Знаю, чого ти сердишся… Усе село знає, що ти онука чужим віддала. Кажи, що брешу? Кажи! А знаєш, що баби шепочуться? Той хлопець тобі сниться! Того й світиться в тебе вночі… Боїшся? Хе-хе-хе… – сміється їй у вічі.
– Геть! Пияко проклятий! Забудь сюди дорогу! – Одарка вхопила його за брудну сорочку і, немов кота, викинула за поріг.
– Збожеволіла! Та я ж це… пусти! – не може вирватися.
– Ніколи більше! Чуєш? Ніколи! – гукає йому вслід.
А він лише хихікає… І справді більше не приходив – ні за чаркою, ні побалакати. Може, соромився, а може, злякався. Вона б йому пробачила, якби зайшов. Але правда його боліла, як ножем…
Їй і справді сниться хлопчик. Обличчя не розгледіти – лише очі, як ті вогники… Стоїть на порозі і проситься засіяти… але не входить.
* * *
Сонце вже піднялося високо, і Одарка зрозуміла – Трохим сьогодні не прийде. Згадала ту сварку… наче знову відчула на пальцях грубий леп його сорочки. Сіла сама за стіл, налила чарку… Свято ж!
На дворі загавкав Барбос, і хутко скрипнули двері. Хтось заходить.
– Зі святом! Чи можна засіяти? – на порозі стояв гарний молодий чоловік.
Одарка схопилася з місця:
– Засівайте…
– На щастя, на здоров’я… – кидав пшеницею незнайомець.
Вона не відводила від нього очей. Помітила – він засіває, а сам озирає хату. «Ще й злодій…» – подумала з тривогою.
– А ви… когось шукаєте? Хто ви? – спитала непевно.
– Годі ж засівальника й пригостити. У мене своє є, – сміливо підійшов до столу і дістав із сумки вино, ковбасу, солодощі.
Здивована, вона вийняла з печі ч
