Жінка віддала новонародженого онука чужим людям. Ось як воно сталося…
Хата – та сама, що й у снах, і жінка, схожа на ту, що зустріла його… Такі сни він бачив у дитинстві, коли хворів і плакав. Бо та жінка була без обличчя, лише очі палали, як вогники. Він боявся її, здавалося – привид. Тоді кликав матір, а вона пригортала його, хрестила, шепотіла молитви…
Життя йде своїм ходом.
Її хати вже давно оминають засівальники. Дітвора біжить туди, де дадуть гривню на цукерки, а не сухий коржик. Горілка у Марії теж не з магазину – самогон… Хіба сусід Тарас, коли вже добре напився, заходить до неї:
— Сійся, родися, на щастя, на здоров’я… Налляй, Марічко! — бубонить.
Вона наливає йому, і сама ковтне чарку – щоб легше спалося. Яби ще Тарас не чіпав болючого…
— Отак, Марічко, і доживаємо… Ми з бабою – як ті сухі пеньки в лісі! Нікого в нас нема – і все! А в тебе ж дочка є!
— Випив би та мовчав, як пес на ланцюгу! Є в мене дочка! Хоч і далеко, та є! Іди вже! — вона гарчить на нього.
Тарас не поспішає йти, хоч вона й штовхає його до дверей.
— Знаю, чого ти сердишся… Всі в селі знають, що ти онука чужим віддала. Скажи, що брешу? А? Знаєш, що баби кажуть? Той хлопець тобі сниться! Через те й світиться у тебе в хаті – бо боїшся!
— Пішов геть! Не смій сюди більше заходити! — Марія схопила його за комір і виштовхну за поріг.
Він тільки реготав… Та більше не приходив – ні за чаркою, ні поговорити. Може, соромився, а може, боявся. Вона б пробачила, якби він зайшов. Бо крім нього – нікого…
Та й справді сниться їй хлопчик. Обличчя не розгледіти – лише очі, як вогники. Стоїть на порозі, проситься в хату… та не входить.
* * *
Сонце вже піднялося високо, і Марія зрозуміла – Тарас сьогодні не прийде. Згадала ту сварку і відчула знову на пальцях грубий комір його свитки. Сіла сама за стіл, налила чарку… Свято ж!
На дворі загавкав Рекс, і хутко скрипнули двері.
— Зі святом! Чи можна засіяти? — на порозі стояв високий чоловік.
Марія схопилася:
— Засівайте…
— На щастя, на здоров’я… — кидав зерно, а сам оглядав хату.
— Ви когось шукаєте? Хто ви? — спитала вона.
— Гість мусить чарку випити, — сміливо сів за стіл і дістав із торби вино, ковбасу, солодощі.
Марія, здивована, витягла з печі картоплю з салом і поставила перед ним.
«Мабуть, від Ольги… Але ж молодий…»
Гість налив вина. Вона не знала, що казати.
— Ви не звідси… Кого шукаєте?
— Шукаю… Ви Марія Іванівна?
— Так.
— А чоловік ваш був Іван Степанович?
— Був… помер…
— А дочка – Ольга Іванівна?
— Так…
— Тоді я ваш онук… Андрій.
Світ закрутився… Перед очима виринав образ того хлопчика зі снів. І очі в цього чоловіка – такі самі…
Марія скрикнула, але він підхопив її.
— Не бійтеся… Я без претензій. Просто хотів побачити… Моя справжня мати померла, а перед смертю розповіла мені все.
Вона плакала, розповідала йому все вперше. Він слухав, не відводячи погляду. А потім підвівся:
— Живіть з Богом… Не я вам суддя.
І вийшов. Вона кинулася за ним, але вже пізно… Авто зникло в куряві.
* * *
Ольга росла слухняною.
— Будеш вчителькою! — сказав батько.
А мати додала:
— Он у Семена син – воєнний. Добра партія!
І вона закохалася в того хлопця. Він пообіцяв:
— Почекай три роки – одружимось.
Але бути нареченою було важко. Вона почала гуляти з іншими. Одного разу коханець, дізнавшись, що вона не для нього, побив її…
Марія примчала в гуртожиток і зрозуміла – дочка вагітна.
— У село не повертайся! — наказала вона.
Батько перевів Ольгу в інший університет. Перед пологами вона «захворіла» – її відвезли в лікарню.
— Не дивись на нього, — сказала мати.
І вона не подивилася.
Потім вийшла заміж за того воєнного. Жили добре… Але дітей більше не було.
— Андрій хоче дитину… А мені сказали, що більше не зможу, — зізналася матері.
— Він не знає?
— Дізнається… Він мене покине!
Так і сталося. Він приїхав, кричав:
— Ви не люди! Як можна було дитину кинути?!
Потім пішов.
Ольга з’являлася рідко. То з одним, то з другим.
— Ти зруйнувала мені життя! — кричала колись.
Тепер Марія не знає, де вона…
* * *
Андрій відчув полегшення.
Коли його батько-лікар помер, він зайняв його місце. Всі казали – у сина золоті руки. Він любив батьків… Але одного разу, переглядаючи мамині медичні документи, зрозумів – вона не могла народити його.
— Хто я тоді?
Мати перед смертю розповіла.
Він поїхав. Зайшов у хату… і впізнав її. Ту саму, що снилася йому з дитинства.
Та жінка без обличчя…
