Морозне повітря різало обличчя, немов би тисяча голок, але Василь не відчував холоду. Його серце перетворилося на крижаний брил, холодніший за будь-яку заметіль. Він стояв у засніженому парку, зануреному в вечірню півтьму, і шалено вдивлявся у перехожих, намагаючись розгледіти ту саму маленьку постать у яскраво-малиновому комбінезоні. Олесь. Його онук.
Для Василя цей хлопчик став цілим світом. Стискаючи в руці телефон, він проклинав ту мить, коли відволікся на дзвінок від бізнес-партнера. Лише одна мить неуважності — і тепер його серце стискалося від страху і провини. Він бичував себе безжально, кожною клітиною свого міцного тіла.
У голові лунав один-єдиний наспів жаху: «Я втрачу його». За останній рік життя Василя перетворилося на низку незворотних втрат. Спочатку пішла дружина — тихо, майже непомітно, ніби згасла під тягарем хвороби. Потім прийшла страшна звістка з Карпат — там загинули його донька та зять. Батьки Олеся.
Ця дитина з серйозним поглядом і ніжною посмішкою була тепер єдиним, що зв’язувало Василя з минулим. Єдиною опорою. Думка втратити його викликала фізичне задушення. Він чіплявся за Олеся, як потопаючий за соломинку. Навіть уявити не міг свого життя без нього.
Паніка наростала. Він закричав, зриваючи голос:
— Олесю! Олесько! Ти де?!
У відповідь лиш тиша та свист вітру, що ніс снігову крупу. Перехожі кидали на нього осудливі погляди — для них він був просто неуважним дідом, який впустив дитину. Ніхто не знав, скільки болю кричало у цьому голосі.
І коли надія вже майже згасла, донісся тонкий, наляканий крик — з боку річки. Василь завмер. Це був голос Олеся. Крик, від якого кров стигла в жилах.
Не роздумуючи, він кинувся до берега. Знав, як підступна ця ріка. Лід здавався міцним, але під пухнастим снігом ховалися смертельні ополонки. І там, у чорній воді, метушилася маленька постать у малиновому комбінезоні. Олесь.
Серце Василя впало. Він біг, провалюючись у сугроби, спотикаючись, задихаючись. Здавалося, відстань неможливо подолати. Бачив, як онук бореться з крижаною водою, як одяг тягне його на дно. Він розумів: не встигне. Але в ту саму мить, коли відчай уже збирався поглинути його, з тіні виринула темна фігура. Жінка.
Вона рухалася стрімко, майже звірячим способом — розпластавшись на льоду, ковзаючи, вона добралася до ополонки. Одним різким рухом витягнула Олеся на лід, потім потягла його до берега.
Василь підбіг, вихопив онука з снігу, притиснув до себе так сильно, як тільки міг. Хлопчик плакав, тремтів. Не кажучи ні слова, Василь кинув командЖінка, яка дивним чином опинилася поруч, тепер стояла перед ним, і Василь, дивлячись у її очі, зрозумів, що доля подарувала їм обом другий шанс — не лише на порятунок, а й на нове життя, де кожен з них міг би стати опорою для іншого.
