Морозне повітря різало обличчя, наче голками, та Василь не відчував холоду. Всередині нього все застигло — серце перетворилось на крижаний шматок, холодніший за будь-я метелик. Він стояв серед засніженого парку, вкритого вечірніми сутінками, і напружено вдивлявся у перехожих, намагаючись розгледіти ту саму маленьку постать у яскраво-малиновому комбінезоні. Остап. Його онук.
Для Василя цей хлопчик став цілим світом. Стискаючи в руці телефон, він проклинав ту мить, коли відволікся на важливий діловий дзвінок. Лише хвилина недбалості — і тепер його серце стискалося від страху та провини. Він безжально корив себе кожною клітиною свого міцного тіла.
У голові лунав один-єдиний напів: «Я втрачу його». За останній рік життя Василя перетворилось на низку невідворотних втрат. Спочатку пішла дружина — тихо, майже непомітно, ніби згасла під тягарем хвороби. Потім прийшла жахлива звістка з Карпат — там загинули його донька та зять. Батьки Остапа.
Ця дитина з серйозним поглядом і ніжною усмішкою була тепер єдиним, що пов’язувало Василя з минулим. Єдиною опорою. Думка втратити його викликала фізичний біль. Він чіплявся за Остапа, як потопаючий за соломинку. Не міг навіть уявити життя без нього.
Паніка зростала. Він закричав, зриваючи голос:
— Остапе! Остапку! Де ти?!
У відповідь — лише тиша та свист вітру, що ніс снігову крупу. Перехожі кидали на нього осудливі погляди — для них він був просто неуважним дідом, що впустив дитину. Ніхто не знав, скільки болю ховалося за цим криком.
І ось, коли надія майже зникла, почувся тонкий, наляканий крик — з боку річки. Василь завмер. Це був голос Остапа. Крик, від якого кров стигала в жилах.
Не думаючи, він кинувся до берега. Знав, як підступна ця річка. Лід здавався міцним, але під пухнастим снігом ховалися небезпечні ополонки. І там, у чорніючій воді, плив маленький силует у малиновому комбінезоні. Остап.
Серце Василя впало. Він біг, провалюючись у сугроби, спотикаючись, задихаючись. Здавалося, відстань неможливо подолати. Бачив, як онук бореться з крижаною водою, як одяг тягне його на дно. Він розумів: не встигне. Але в цю мить, коли відчай вже готовий був поглинути його, з тіні виринула темна фигура. Жінка.
Вона рухалася швидко, майже звірячим чином — розпластавшись на льоду, ковзаючи, вона дісталася до ополонки. Одним рішучим рухом витягла Остапа на лід, потім потягла його до берега.
Василь підбіг, вихопив онука зі снігу, притиснув до себе так міцно, якІ в той самий момент, коли він відчув тепле дихання хлопчика на своїй шиї, Василь усвідомив: найважливіші речі в житті — це не те, що втрачаєш, а те, що знаходиш, коли вже нічого не чекаєш.
