Холодний вітер різав обличчя, ніби голками, але Борис не відчував морозу. Усередині нього все замерзло — серце перетворилося на крижаний брил, холодніший за будь-яку завірюху. Він стояв посеред засніженого парку, оповитого вечірніми сутінями, і напружено вдивлявся у перехожих, намагаючись розгледіти ту саму маленьку фігурку у яскраво-малиновому комбінезоні. Вітя. Його онук.
Для Бориса цей хлопчик став цілим світом. Стискаючи в руці телефон, він у думках проклинав той момент, коли відвернувся на дзвінок від клієнта. Лише одна хвилина недогляду — і тепер його серце стискається від жаху і провини. Він безжалісно коїв себе кожною клітиною свого міцного тіла.
У голові бився один-єдиний наспів страху: «Я втрачу його». За останній рік життя Бориса перетворилося на низку непоправних втрат. Спочатку пішла дружина — тихо, майже непомітно, ніби згасла під тягарем хвороби. Потім прийшла жахлива звістка з Карпат — там загинули його донька та зять. Батьки Віті.
Ця дитина з серйозним поглядом і ніжною усмішкою тепер була єдиним, що пов’язувало Бориса з минулим. Єдиною опорою. Думка втратити його викликала фізичне задушення. Він чіплявся за Вітю, як потопаючий за соломинку. Не міг навіть уявити свого життя без нього.
Паніка зростала. Він закричав, зриваючи голос:
— Вітя! Віточку! Де ти?!
У відповідь була лише тиша та свист вітру, що розносив сніг. Перехожі кидали на нього осудливі погляди — для них він був просто неуважним дідусем, який втратив дитину. Ніхто не знав, скільки болю криється за цим криком.
І ось, коли надія вже майже згасла, почувся тонкий, наляканий крик — з боку річки. Борис завмер. Це був голос Віті. Крик, від якого кров стигла в жилах.
Не роздумуючи, він кинувся до берега. Знав, яка підступна ця ріка. Лід тут здавався міцним, але під пухким снігом ховалися небезпечні ополонки. І там, у чорніючій воді, метушилася маленька постать у малиновому комбінезоні. Вітя.
Серце Бориса ринуло вниз. Він біг, провалюючись у сніг, спотикаючись, задихаючись. Здавалося, відстань неможливо подолати. Бачив, як онук б’ється з крижаною водою, як одяг тягне його на дно. Він розумів: не встигне. Але в цю мить, коли відчай вже готовий був поглинути його, із тіні виникла темна фігура. Жінка.
Вона рухалася стрімко, майже звіриним рухом — розпластавшись на льоду, ковзаючи, вона дісталася до ополонки. Одним сильним рухом витягнула Вітю на лід, потім потягла його до берега.
Борис підбіг, вихопив онука зі снігу, притиснув до себе так сильно, як тільки міг. Хлопчик плакав, тремтів. Не кажучи ні слова, Борис кинув жінці:
— За мною. Додому. Грітися.
Вона послушно пішла за ним.
У машині, загорнутий у дідусеву куртку, Вітя поступово заспокоївся. Лікар оглянув його, сказав, що все буде добре. Вдома Борис поклав хлопчика спати, а сам повільно увійшов у кухню, де його чекала жінка у його старому халаті. Вона виглядала тендітною, знеможеною, з глибоким болем у очах.
— Як вас звати? — спитав він, простягаючи чашку з чаєм.
— Оксана.
— Дякую вам. Ви врятували мого онука. Мій єдиний скарб. Ви навіть не уявляєте, що це для мене означає.
Він хотів вкласти їй у долоні гроші, але вона відсмикнула руки.
— Я не зробила нічого особливого. Просто опинилася поруч. Будь-хто так би вчинив.
Борис бачив, що вона каже правду. Ні жадібності, ні вигоди — лише втома й сум.
— Можливо, вам потрібна робота? — м’яко спитав він. — У мене є ресторан. Є місце прибиральниці на кухні. Невелика зарплата, але стабільна. Якщо погодитеся — я буду радий.
Оксана підняла очі, повні сліз.
— Дякую… Так, я погоджуюся.
Минуло кілька тижнів. Борис був зайнятий турботою про Вітю та роботою. Але все частіше ловив себе на тому, що спостерігає за Оксаною. Вона працювала старанно, з неймовірною акуратністю й відчуттям. Іноді допомагала кухарям порадами, які давалися легко, ніби вона провела на кухні все життя.
Одного разу стався справжній криз: важливий чиновник замовив банкет з особливими умовами, а терміни були майже неможливими. Для ресторану — шанс вийти на новий рівень. Для Бориса — величезний ризик.
Але саме тоді він вперше помітив, наскільки глибші знання Оксани, ніж просто миття посуду. Вона взяла ситуацію під контроль, організувала роботу, запропонувала рішення. І банкет пройшРесторан сяяв світлом, а в їхніх серцях запалювалася нова зірка — зірка щастя, яке вони знайшли один в одному.