Жінка та її син працювали на фермі за їжу та дах над головою, коли несподівано виявили похмуру таємницю: хтось із близького оточення навмисно псував господарство.
Різкий запах палкого прорізав нічний спокій, наче злодій, що не стукає у двері, а грубо вламується.
Григорій рвонувся з ліжка, серце билося так, ніби збиралось вискочити. За вікном стояла незвично ясна ніч: тремтюче, тривожне сяйво заливало кімнату, кидаючи довгі тіні на стіни.
Він підбіг до вікна й завмер. Горіло. Не просто палало — полум’я жерло все на своєму шляху. Те, що він побудував. Сарай, старі знаряддя, мрії, спогади… все перетворювалося на попіл.
Серце на мить зупинилося, а потім почало калатати в горлі. Він одразу зрозумів: це не випадковість. Підпал. І ця думка боліла гірше за сам вогонь. Перший порив був тваринним: лягти назад, закрити очі й дати всьому згоріти дотла. Адже все вже закінчено.
Але раптом почувся довгий, жахливий ревінь корів. Тварини, які годували його, давали силу йти далі, були замкнені всередині. Відчай переріс у лютість. Григорій вискочив із хати, схопив по дорозі сокиру й кинувся до сараю. Дерев’яні двері вже палали, від них віяло гарячим дихом, що пече обличчя.
Кілька ударів — і засув піддався. Двері розчинилися, вивільняючи перелякане стадо. Корови, ревучи й штовхаючись, понеслися в далекий куток подвір’я, тікаючи від пекла.
Коли вони опинилися в безпеці, сили покинули Григорія. Він опустився на холодну, вологиземлю й дивився, як вогонь пожирає десять років його життя.
