Ніхто не помічав Соломію. Ні в тролейбусі, ні в аптеці, ні навіть у своїй під’їзді, де вона прожила більше двадцяти років. Люди проходили повз, не зупиняючи погляду, ніби вона була частиною стіни — пошарпана плитка, поштова скринка без замка, скрипучі сходи. Їй було п’ятдесят дев’ять, і з кожним роком вона відчувала, як розчиняється. Як старе фото, яке занадто довго лежало під сонцем — спочатку блякнули контури, а потім зникло й саме зображення.
На касі продавщиця подавала решту, не дивлячись у вічі, наче боялася побачити в них щось неприємне. Сусідка з п’ятого поверху кидала сухе «драстуйте», дивлячись кудись повз, ніби віталася з порожнечею. Навіть син дзвонив щораз рідше. «Ма, завал, передзвоню». Цей «завал» тривав уже четверту весну, і Соломія давно перестала чекати.
Щоранку вона вдягала чистеньку блузку, зав’язувала охайну хустку і виходила на вулицю. Ніби в неї була мета. Ніби хтось її чекав. Але ніхто не чекав. Це був її єдиний спосіб триматися — навіть якщо непомітно. Прогулянка алеєю, лавка у скверику, кепська кава з автомата — це все не було ні відпочинком, ні розвагою. Це був опір. Тихий крик: «Я ще є».
Соломія дивилася на інших. На тих, хто сміється, сперечається, кричить у телефон, на тих, хто живе. І відчувала між собою й ними невидиму, але міцну стіну. Жоден погляд не затримувався на ній. Ніби вона — не людина, а реклама на стовпі, яку давно ніхто не читає.
Одного разу вона купила вітровку. Жовту. Яскраву до безкультур’я. Таку, повз яку неможливо пройти непомітно. «Нехай хоч хтось обернеться», — подумала вона. Але ніхто не обернувся. Навіть касир, пробиваючи покупку, не підняв очей. Вітровка залишилася просто тканиною. А Соломія — такою ж невидимою.
Того вечора в під’їзді хтось кричав. Соломія визирнула. На сходах, у затінку між поверхами, сиділа дівчинка. Років вісім. Очі в сльозах, щоки мокрі, губи тремтіли. Поряд валявся зламаний самокат і розхристаний рюкзак — зошити випали, деякі забруднилися.
— Що трапилося? — запитала Соломія. Її голос пролунав несподівано впевнено, з твердою теплотою, без змилювання й жалю.
— Він сказав, що я дурна… і поїхав, — прошепотіла дівчинка, не піднімаючи очей.
Соломія сіла поруч, обережно підсунула зламану ручку самоката й уважно, по-справжньому, подивилася на дівчинку.
— А я тобі скажу — ти не дурна. Просто ти ще маленька. А ось він — дурний. І, можливо, боєздатний. Бо ображати — це для слабких. А пояснювати — складно.
Дівчинка схлипнула. Кивнула. І раптом Соломія відчула — її чують. По-справжньому. Вони разом зібрали зошити, склали в рюкзак, розгладили обкладинки. Самокат вона склеїла старою ізолентою, знайшла у шухляді в комірці. Тримався погано, але дівчинка всміхнулася, ніби він став майже новим.
— Ти добра, — раптом сказала дівчинка. — А як тебе звати?
— Соломія.
— А мене — Олеся. Давай ти будеш моєю подружкою? У мене зовсім немає подружок.
— Давай, — сказала Соломія. У цьому слові було щось, що вона давно не чула від самої себе. Тепло. Тиша всередині відступила.
Наступного дня вони йшли разом по тій самій алеї. Соломія — у своїй жовтій вітровці, Олеся — з розплетеною кіскою і малюнком, який міцно стискала в руці.
— Це ти, — сказала дівчинка. — Я тебе намалювала.
На аркуші була жінка. У яскравій куртці. З величезними крилами. Вони ледве вміщалися на папері, йшли за край, ніби ось-ось піднімуть її в небо.
Іноді, щоб знову стати живою, не потрібно визнання вулиці. Ні натовпу, ні оплесків. Іноді достатньо просто — бути потрібною. Хоч одній. Хоч одній заплаканій дівчинці на брудних сходах, у якої порвалися зошити й зламався самокат. Тому що саме в цю мить ти — не фон. Не тінь. Не прозора пляма в юрбі.
Ти — світло. І опора. Ти — чиїсь крила. І чиєсь «залишайся».
