15 листопада 2025 року
Сьогодні знову довелося терти голову над тим, хто забере нашого маленького Андрійка з дитячого садка. Ніхто з бабусь не хоче це робити, а я змушений витрачати величезні суми у гривнях на платну няню. Я розірвав швагеру в себе на кухні, бо сьогодні з мамою знову посварився, і навіть мати мого чоловіка не хочеться дзвонити.
Щастя, мовляв, у нас дві бабусі моя і мати мого чоловіка Проте «щастя» це зайве слово, бо це не бабусі, а дві жінки, які живуть лише за сто кроків від дитячого садка, і твердо відмовляються підняти Андрійка. Я міг би сам забрати його, та мій робочий день у будівельній компанії закінчується о 18:00, і вчасно під’їхати неможливо. Чоловік працює в металургійному комбінаті в змінах, тому йому теж не завжди вдається це зробити. Тому нам довелося найняти допоміжку, а це ще один удар по сімейному бюджету, хоча бабусі, здається, мають бути підмогою.
Моя мама працює до 16:00 у магазині в Києві і щодня, коли повертається, проходить повз наш дитсадок. Її особисте життя зараз на першому місці: вона розлучилася зі своїм чоловіком і хоче жити самостійно, тому після роботи їй треба розслабитися, робити маски на обличчя, ніби повертає молодість. Кожного вихідного вона планує якісь заходи ходить у кіно, на виставку, зустрічається з подругами. Своїм сином вона займається лише по вихідних, бо вважає, що її онук порушує її буденний розклад, бігом по квартирі шкодить її медитації. Мама охоче дає поради щодо виховання, а одночасно категорично відмовляється брати участь у реальному догляді.
Мати мого чоловіка це зовсім інша історія. Вона ніколи не працювала, усе життя була домогосподаркою. Чотири дітей у ній, різниця у віці не більше трьох років, а найстарший мій чоловік. Здається, що вона ідеальна, аби підмогти, проте вона стверджує, що зайнята власними дітьми, має купу домашньої роботи: готує, прибирає, прання, годує родину і лише потім «прибирає» за всіма. Її старші сини, 18 і 21 рік, вже самостійні і про себе дбають. Одного разу вона навіть забрала Андрійка з садка, а потім розсердилася, бо «не встигла нічого зробити», коли її чоловік повернувся втомленим і голодним. Пізніше вона сказала, що я «самостійно» візьму на себе виховання, і що на її допомогу більше не можна покладатися.
Витрати на догляд нашого сина тяжко навантажують сімейний бюджет. Я втрачаю терпіння від лицемірства бабусь, які на Різдво збираються з онуком, розповідають, як його люблять, і хваляться, хто який подарунок приніс. Подарункові корзини нам не потрібні, потрібна справжня допомога.
Тож сьогодні довелося дзвонити мамі й буквально благати її, щоб вона підвела Андрійка з садка, бо грошей на няню просто нема. Ми вже не можемо розраховуватись на батьків ні фінансово, ні реально. Мати мого чоловіка також відмовляється фінансово підтримати: її чоловік часто обідає у кафе, і вся зарплата йде на продукти.
Не бачу, як вийти з цієї ситуації. Уся наша заробітна плата йде на їжу, одяг, побутові потреби, а ще треба платити няню. Як змусити бабусь зрозуміти, що нам потрібна їхня реальна допомога, а не лише слова?
У підсумку зрозумів, що покладаючись лише на обіцянки і вітальні слова, ми лише гартуємо свій власний стрес. Потрібно навчитися самостійно планувати, шукати реальні рішення і не чекати, що інші вирішать наші проблеми. Це важливий урок: підтримка без дії це лише порожнє слово.
