Мені, звісно, зовсім не хочеться, але я збираю речі та їду з сином Данилом до моєї мами, Марії Іванівни. А все тому, що вчора, поки я гуляла з дитиною, мій чоловік Тарас, бачите, вирішив проявити хлібосольство і пустив у нашу кімнату родичів — двоюрідну сестру Оксану з чоловіком Василем та їх двома дітьми, Яринкою та Остапом. І найобурливіше: він навіть не подумав зі мною порадитися! Просто сказав: “Ти з Данилком можеш пожити у твоєї мами, там місця вистачить”. Я досі в шоці від такої нахабності. Це наш дім, наша кімната, а тепер я маю складати валізу та поступатися місцем чужим людям? Ну вже ні, це занадто.
Все почалося з того, що я повернулася додому після прогулянки з Данилком. Він, як завжди, стомився, капризничав, і я мріяла лише про те, щоб покласти його спати та сама випити чаю в тиші. Заходжу в квартиру, а там — якийсь безлад. У нашій спальні, де ми з Тарасом і Данилком спимо, вже розташувалися Оксана з Василем. Їх діти, Яринка та Остап, носяться по кімнаті, розкидаючи іграшки, а мої речі — мої книжки, косметика, навіть ноутбук — акуратно складені в куточку, ніби я тут більше не живу. Я стою, мов гріздем вражана, і питаю Тараса: “Це що таке?” А він так спокійно, ніби про погоду каже: “Оксана з родиною приїхала, їм нема де зупинитися. Я подумав, ви з Данилком можете до Марії Іванівни поїхати, там же простору багато”.
Я мало не задихнулася від обурення. По-перше, це наш дім! Ми з Тарасом разом платили за цю квартиру, облаштовували її, вибирали меблі. А тепер я маю їхати, тому що його родичам захотілося пожити в місті? По-друге, чому він навіть не запитав мене? Я б, може, і погодилася допомогти, але хоч обговорили б, як це зробити. А так — просто поставив перед фактом. Оксана, між іншим, навіть не вибачилася. Вона лише посміхнулася й сказала: “Галю, не переймайся, ми ненадовго, тиждень-два всього!” Тиждень-два? Та я й дня не хочу, щоб мої речі чужі люди торкалися!
Василь, чоловік Оксани, взагалі мовчить, як підводний човен. Сидить на нашому дивані, п’є каву з моєї улюбленої кружки і ківає, коли Оксана щось каже. А їх діти — окрема історія. Яринці, якій шість, вже розлила сік на наш килим, а Остап, чотирирічний, вирішив, що моя шафа — чудове місце для гри в хованки. Я намагалася натякнути, що це не готель, але Оксана лише махнула рукою: “Та діти ж, що з них узять!” Ну звісно, а прибирати за ними, мабуть, мені.
Я намагалася поговорити з Тарасом наодинці. Сказала, що мені боляче, що він прийняв таке рішення за моєю спиною. Пояснила, що Данилку потрібна стабільність, свій куточок, своє ліжечко. А возити трирічну дитину до мами, де він спатиме на розкладачці, — це не вихід. Але Тарас лише знизав плечима: “Галя, не драматизуй. Це ж родина, треба допомагати”. Родина? А ми з Данилком, виходить, не родина? Я так розлютилася, що мало не розплакалася. Але замість цього пішла збирати речі. Якщо він думає, що я буду мовчати й терпіти, він помиляється.
Моя мама, Марія Іванівна, коли дізналася, що сталося, була в скаженстві. “Це що, Тарас тепер вирішує, кому у вашому домі жити? — обурювалася вона по телефону. — Приїжджай, Галю, я вас з Данилком прийму, а з чоловіком потім розберешся”. Мама у мене жінка з характером, вона вже готова їхати до нас і виганяти непроханих гостей. Але я поки не хочу скандалу. Я просто хочу, щоб мій син був у комфорті, а я могла спокійно подумати, що робити далі.
Збираючи чемодан, я все прокручувала в голові. Як же так вийшло, що Тарас так легко викреслив нас з Данилком з нашого власного життя? Я завжди старалася бути гарною дружиною: готувала, прибирала, підтримувала його. А він навіть не подумав, як я почуватимуся, коли побачу чужих людей у нашій спальні. І найболючіше — він навіть не вибачився. Просто сказав: “Не роздувай з мухи слона”. Ну вибач, Тарасе, але це не муха, а цілий слон, який розвалився на моєму ліжку.
Тепер я їду до мами, і, чесно кажучи, мені навіть трохи легше від цієї думки. У Марії Іванівни завжди затишно, пахне пиріжками, а Данилко обожнює грати в її садочку. Але я не збираюся просто так залишити цю ситуацію. Я вже вирішила: коли повернуся, ми з Тарасом серйозно поговоримо. Якщо він хоче, щоб ми були родиною, він має поважати мене та нашого сина. А Оксана з Василем нехай шукають собі орендовану квартиру чи готель. Я не проти допомогти, але не за рахунок мого комфорту та не без моєї згоди.
Поки я складаю Данилкові іграшки в сумку, він дивиться на мене своїми великими очима й питає: “Мамо, ми до бабусі надовго?” Я обіймаю його й кажу: “Ненадовго, мій хороший. Просто побудемо у бабусі, а потім повернемося додому”. Але в глибині душА поки Тарас має час подумати, чи варта його хлібосольність сімейного тепла, яке він так легковажно поставив під загрозу.
