Ось історія, переказана по-нашому:
На околиці невеличкого містечка на Волині була стара забута вуличка. Асфальт — у вибоїнах, автобуси — раз на день, сусідів — один-два та й годі. Але останніми роками все змінилося: сюди почали переселятися містяни, втомлені від кам’яних джунглів. Будинки купували один за одним — хто лагодив старі, хто зносив, щоб звести новий просторічний хатину.
Тарас і Оксана теж вирішили переїхати. Старий дім у кінці вулиці коштував недорого, а квартиру у місті залишили доньці. Дім відремонтували, подвір’я виклали плиткою, навіть квітник розбили — як у мріях. Зять привіз із садового розплідника маленьку ялинку. Її посадили біля паркану — щоб було видно з вулиці.
Спершу деревце слабіло, ніби не хотіло приживатися. Але Оксана з Тарасом не здавалися — підгодовували, поливали, розмовляли з ним, як із живою. І одного разу ялинка пішла вгору. Не швидко, але впевнено. Першу ж зиму прикрасили іграшками, діти й онуки сфотографувалися — і з того часу на кожне Різдво біля неї займалися вогники, лунали сміх і робилися родинні фото.
За два роки вона стала справді гарною. Зелена, струнка, з м’якими голочками. Влітку навколо розквітала трава, і подружжя вже мріяло про лавку, щоб сидіти ввечері в тіні. Але одного ранку Оксана вийшла у двір — і завмерла. Ялинки не було. Лише пеньок. А трохи далі, біля смітника — викинуте тіло колишнього улюбленого деревця.
Шок. Істерика. Розпач. Хто міг таке зробити — улітку, не взимку, не на свята?
Тарас, стиснувши кулаки, пішов до сусідки через дорогу — Марії Степанівни. Вона давно косилася зі злістю. Дім у неї батьківський, старий, але доглянутий. Сама вона вдова, син навідувався рідко. А нові сусіди були їй ніби ножем по серцю.
— Навіщо ж так жорстоко, Маріє Степанівно? — запитав Тарас без злості, але з болем.
— Ось так доїхали! — різко відповіла вона. — Дві машини! Подвір’я як з картинки! А от ця ваша ялинка мені, мов скалка в оці. Онуки кричать, бігають — спокою нема!
— Та ж свято було… Іграшки… Родина… — збентежено почав він.
— А я тепер улітку вікна закривати мусимо, коли ваші під вікнами носяться?
Він мовчки розвернувся. Дома розповів усій дружині. Оксана довго мовчала, потім витерла сльози й промовила:
— Заздрість. Інакше й не поясниш.
— Заздрість — отрута. Ми ж такі самі — пенсіонери. Просто любимо жити красиво. Для себе й для онуків.
Через тиждень зять знову приїхав і привіз дві ялинки — невисокі, але пухнасті, з корінням. Подружжя посадило одну біля воріт, а другу Тарас узяв і пішов… знову до Марії Степанівни. Хотів помиритися, щоб серце в неї хоча трохи розтануло.
— Не треба мені вашої жалісли! — сипнула вона. — Собі садіть, у мене все своє є.
Тарас уже розвертався, коли з-за паркану виглянула старша сусідка — тітка Ганя, років вісімдесят, що жила через будинок.
— Ялинку даруєш? Я візьму, сину. Нехай росте.
— А вам навіщо, Ганно Іванівно? Ви ж самі…
— Та нехай росте. Може, потім комусь доброму дім дістанеться, а в нього ялинка біля воріт буде — господиню згадають.
У Тараса перехопило в горлі. Вони з Оксаною сами посадили ялинку для тітки Гані, пояснили, як доглядати, пообіцяли допомагати. А потім вдома Оксана спекла пиріжків — хотіла ще раз спробувати знайти спільну мову з Марією Степанівною, віднести частування.
Але Тарас зупинив:
— Не треба. Скаже, що отруєні. Краще я попереджую, що ми камеру поставили. Тепер кожен куточок двір фіксується.
І справді — відеоспостереження вже працювало. Тарас підійшов до сусідки й без погроз, але твердо сказав:
— Камери тепер стоять. Якщо ще хоч щось — в поліцію. Це вже вандалізм, стаття є.
Вона нічого не відповіла. Тільки очі бігали.
Відтоді ні сміття біля паркану, ні злісних підмов за спиною. Спокій повернувся. А ялинка… Нова ялинка росла. А стара — лишилася в пам’яті. Як символ доброти, простоти — і тієї заздрості, що справді робить людей огидними.
