Будинок, де не можна ходити в штанах
Олег Іванович уперше за довгий час йшов у гостини. Він прямував до жінки, яка все частіше з’являлася у його думках — Оксани. Адже колись він дав собі обіцянку: ніяких стосунків, ніякої нової родини. Він уже пройшов через це. Пройшов — і виживав з болем.
Колишня дружина пішла раптово. Сказала, що ніколи не кохала, а дитина — випадковість. Пішла, забравши сина. Олег не міг пробачити. Не міг забути, як коливав малюка вночі, як пеленав, як вперше почув «тато». А потім — тиша. Суд, заборони, відстань. Одного разу він приїхав до іншого міста, побачив сина на порозі, і той сказав: «Тату, я з тобою». Але його відштовхнули. Хлопчика затягли в квартиру, двері зачинилися, і він ледве встиг почути крик: «Я хочу до тата!» — і плач. Тоді Олег зламався. І вирішив: більше ніяких прив’язаностей. Тільки робота. Тільки самотність.
Але Оксана була особливою. Непомітно проникла в його життя. Повільно, без натиску. Просто була. Вони зустрічалися випадково, розмовляли стисло, але згодом він почав чекати її поглядів. А потім і сам став шукати її — біля крамниці, біля офісу. Не нав’язливо. Просто бути поруч. Він дізнався: вдова, синові майже чотири, живе з мамою. І не підпускає до себе чоловіків. Але одного разу вона запросила його в гості. «Познайомишся з Максимком», — сказала вона. Голос тремтів.
Він приніс іграшку — великий конструктор. Надів найкращий костюм. Серце билося, немов у юнака. Натиснув дзвінок.
— Хто там? — почувся дитячий голос.
— Олег Іванович.
— А, зрозумів. Заходьте. Мама скоро прийде. Бабуся спить, у неї голова болить. Проходьте тільки… знімайте штани!
— Що? — здивувався Олег.
— Ну ви ж з вулиці. Мама каже, що в вуличних штанах бактерії. Ми можемо захворіти. Треба знімати одразу. У нас вдома чисто!
Хлопчик був надзвичайно серйозним. Біла сорочка, метелик, прямий погляд.
— Гм… Чи можна мені не знімати? У мене чисті.
— Ну… тоді надягайте ось ці капці. Вони ваші. Мама купила. Щоб ви не занесли бруд. Я Максимко. А ви Олег?
— Так. Приємно познайомитися.
— У нас тут суворо. Я в черевиках не ходжу. Тільки якщо вздовж стіни і стрибком через килим.
— А мама сувора?
— Дуже. Але добра. Особливо якщо ви будете гарним. Тоді й капці можна не надягати.
Олег засміявся. А Максимко взяв його за руку і сказав:
— А ви назавжди?
— Хотілося б. Якщо ти не проти.
— Я тільки за. Мама буде щаслива. А бабуся… бабуся прокинеться і відразу все зрозуміє.
— Чому?
— У неї нюх. І серце. Вона завжди відчуває, коли людина хороша.
Вони сіли збирати конструктор. Сміялися, сперечалися. Хлопчик прив’язувався, а Олег — вже не міг відірвати від нього очей. І раптом почув, як ззаду відчинилися двері.
— Мамо, він залишився в штанах! — закричав Максимко.
Оксана засміялася. А потім — підійшла, потОксана подивилася йому в очі й тихо промовила: “Тільки не забувай знімати капці, коли будеш приходити додому”.
