Коли Марійка з чоловіком заселилися у будинок, на першому поверсі вже мешкала пара пенсіонерів. Ганна Степанівна та Іван Миколайович усюди ходили разом: і в магазин, і в поліклініку, і на прогулянку. Ішли під ручку, підтримували одне одного. Окремо їх рідко хто бачив.
Одного разу Марійка з Олексієм поверталися додому з гостей. Біля під’їзду стояла швидка, із дверей виносили когось на ношах. Позаду ледве встигав за ними, шаркаючи ногами, дідусь Іван.
Усі його називали дідом Іваном, а от до його дружини якось дивно зверталися лише на ім’я-по батькові. Дід був сивий, наче сніг, навіть щетина на зморшкуватому обличчі — біла. Тонкі, зморщені повіки нависали над світло-сірими, прозорими очима. Виглядав він розгубленим і наляканим.
— Що трапилося? — спитав Олексій, підійшовши до діда.
Той лише махнув рукою — то чи показуючи, що справи зовсім кепські, то чи відмахуючись, мовляв, не до тебе. Олексій звернувся до одного з медбратів, який спритнопіднімав ноші з тендітною жінкою.
— А ви хто? — неохоче спитав чоловік.
— Сусід я, переживаю, — відповів Олексій.
— Не заважайте, сусіде. Переживайте осторонь. — Ноші зникли у санітарці, медбрат стрибнув усередину і почав закривати двері.
Дід Іван спробував теж залізти в машину.
— Куди? Вам краще лишитися. Ви нічим не допоможете дружині. Її у реанімацію кладуть, вас туди не пустять. Лише заважатимете. Сусіде, відведіть діда додому, пригляньте за ним, — сказав медбрат і захлопнув двері.
Автомобіль виїхав із двору, увімкнувши сирену й мигачку, і помчав геть. Дід Іван, Олексій і Марійка довго прислухалися до звуків сирени, доки вони не зникли у далечині.
— Ходімо до хати, діду. Не літо — застудишся. Вискочив у одній сорочці. Він правий: у лікарні дружину під наглядом триматимуть, — сказав Олексій.
Старий дозволив відвести себе додому.
— Може, до нас піднімемося? Легше, коли поряд хтось є, — запропонував Олексій біля розчиненого дверей квартири на першому поверсі.
— Дякую. Я додому. Буду чекати Ганнусю, — понуро сказав старий і зайшов усередину.
— Ну, як знаєш. Якщо що, ми на сімнадцятому, — нагадав Олексій.
Дід кивнув і зачинив двері.
— Шкода його. Усе життя разом, — зітхнула Марійка, піднімаючись сходами. — Родичам треба повідомити, нехай приїжджають, приглянуть за ним.
— Та в нього нікого нема, — обернувся Олексій.
— Звідки знаєш? — засумнівалася вона.
— Розмовляв якось. Брат загинув ще молодим. Якийсь племінник десь є — та чи потрібен він дідові? Дітей у них із Ганною не було. Отже, якщо що, зовсім один лишиться. А старі люди самотні недовго живуть — як лебеді. Коли втрачають пару, з туги конають.
— Оце так, не знала, що ти такий романтик. Я лебеді… — усміхнулася Марійка.
Наступного дня після вечері Олексій зібрався провідати діда.
— Сходи, може, допомога потрібна. А то й справді, щоб не затоскував, — погодилася Марійка.
Олексій спустився на перший поверх. Двері у квартиру діда виявилися незачиненими. Він поспішно зайшов.
— Діду, живий? — голосно гукнув у глибину квартири.
З кухні вийшов дід Іван — згорблений, пригнічений.
— Діду, прости,
