Квартирне питання: боротьба за майбутнє
Мене звати Марія, мені 48 років, і я стою перед вибором, що розриває моє сердце на шматки. У нашому тихому містечку над Дніпром мій син Олексій оголосив, що хоче одружитися зі своєю дівчиною Соломією. Вони сповнені надій і мріють оселитися в квартирі, яку ми з чоловіком здаємо в оренду. Але я категорично проти, і на те є причина, яка гризе мене зсередини. Цей вибір може назавжди змінити наші стосунки з сином, але я не можу вчинити інакше—боюся за власне майбутнє та повторення чужих помилок.
Олексій і Соломія благають нас з чоловіком дозволити їм жити у нашій однокімнатній квартирі. Зараз ми з чоловіком, Ярославом, мешкаємо у двокімнатній разом із сином. Однокімнатну ми купили кілька років тому, узявши іпотеку, яку щойно виплатили. Ця квартира—наш план на пенсію. Ми здаємо її, щоб заощадити гроші й жити гідно, коли підемо на відпочинок. Зараз дохід від оренди не критичний, але через кілька років він стане нашою єдиною підставою. Без цих грошей нас чекає злидня, а я не хочу доживати вік, рахуючи кожну копійку.
Соломія живе в тісній двокімнатній квартирі з батьками, молодшою сестрою та хворою бабусею. Її родина мріє, що після весілля в їхньому домі стане вільніше. Батьки Соломії не можуть купити молодим житло, тому сподіваються на нас. Але я не можу погодитися. Якщо ми пустимо Олексія з Соломією в квартиру, я ніколи не зможу їх попросити виїхати—особливо якщо з’явиться дитина. Ця думка гризе мене, наче тріска, адже я знаю: доброта може обернутися бідою.
Моя подруга Ганна потрапила у таку саму пастку. Вона дозволила дочці та зятю жити в квартирі, яку здавала, попередивши, що це тимчасово. «Займайтеся, збирайте на своє житло, потім переїдете», казала вона. Але вони не збирали. Натомість витрачали гроші на відпочинок, дорогий одяг і гаджети. Незабаром у них народилися діти, і тепер Ганна не може їх вигнати. «Як я вижену дочку з малюками?—ридала вона мені.—І грошей з них не візьмеш, вона у декреті. А я ледве виживаю на пенсію!» Її сльози й розпач стали для мене попередженням. Я не хочу повторити її долю.
Я боюся, що Олексій і Соломія, отримавши квартиру, розслабляться. Вони житимуть у задоволення, не думаючи про завтра. Навіщо їм збирати на житло, якщо воно вже є? А ми з Ярославом залишимося з нічим. Коли вийдемо на пенсію, нам доведеться виживати на мізерні виплати, відмовляючи собі у всьому. Ця думка лякає мене до тремтіння. Я не хочу, щоб моя старість перетворилася на боротьбу за виживання, коли я не зможу дозволити собі навіть ліки.
Олексій дивиться на мене з образами, не розуміючи, чому я така непохитна. «Мамо, нам ніде жити,— каже він.— Соломія не може залишатися з батьками, там тісно». Його слова болять, але я не здаюся. «Орендуйте квартиру, заощаджуйте на свою,— відповідаю.— Ми з батьком справилися, і ви зможете». Але в його очах я бачу розчарування, і це роздирає мені душу. Соломія мовчить, але її погляд сповнений докору, наче я руйную їхні мрії. Я почуваюся чудовиськом, але здатися не можу.
Кожну ніч я лежу без сну, перебираючи в голові останню розмову. Уявляю, як Олексій і Соломія знімають крихітну квартирку, рахуючи кожну гривню, і серце стискається від жалю. Але потім я згадую Ганну, її сльози, її злидні—і рішучість повертається. Ми з Ярославом працювали все життя, щоб забезпечити собі старість. Чому ми маємо жертвувати цим заради їхнього комфорту? Вони молоді, у них є час і сили, щоб побудувати своє життя.
Я знаю, що моя відмова може відштовхнути Олексія. Він може затаїти обраВін може затаїти образи, але я вірю, що одного дня зрозуміє мої побоювання.
