**Щоденник: Боротьба за майбутнє**
Мене звуть Оксана, мені 48, і я опинилася перед вибором, що розриває моє сердце. У нашому тихому містечку на Дніпрі мій син Богдан оголосив, що збирається одружитися з дівчиною Марічкою. Вони сповнені надій, мріючи оселитися у нашій однокімнатній квартирі, яку ми з чоловіком здаємо. Але я категорично проти, і на це є причина, що гризе мене зсередини. Цей вибір може назавжди змінити наші стосунки з сином, але я не можу поступити інакше — бо хвилююся за своє майбутнє й пам’ятаю про чужі помилки.
Богдан і Марічка благають нас з чоловіком дозволити їм жити у нашій квартирі. Зараз ми з чоловіком, Ярославом, мешкаємо у двокімнатній разом із сином. Однокімнатну купили кілька років тому, взяли іпотеку, яку лише нещодавно закрили. Ця квартира — наш план на пенсію. Здаємо її, щоб мати додаткові кошти, коли вийдемо на спокій. Зараз ці гроші не критичні, але через роки стануть єдиною підстраховкою. Без них нас чекає злидня, а я не хочу, щоб наша старість перетворилася на постійне виживання.
Марічка живе у тісній двокімнатній квартирі з батьками, молодшою сестрою та хворою бабусею. Їхня родина сподівається, що після весілля в їхньому домі стане більше місця. Та батьки Марічки не мають можливості купити молодим житло і чекають допомоги від нас. Але я не можу погодитися. Якщо ми пустимо їх у квартиру, то ніколи не зможемо попросити їх звільнити її — особливо, якщо з’явиться дитина. Ця думка мучить мене, як скажений зуб, бо я знаю: іноді доброта обертається лихом.
Моя подруга Ганна потрапила у таку ж пастку. Вона дозволила дочці та зятю жити у квартирі, яку здавала, попередивши, що це тимчасово. “Займайтеся, шукайте своє”, — казала вона. Але вони не шукали. Гроші витрачали на відпустки, дорогі речі та техніку. Незабаром народилися діти, і тепер Ганна не може їх виселити. “Як я вижену дитину з онуками? — ридала вона. — І грошей з них не візьмеш, дочка у декреті. А я ледве виживаю на пенсію!” Її сльози стали для мене попередженням. Я не хочу повторити її долю.
Я боюся, що Богдан і Марічка, отримавши квартиру, розслабляться. Житимуть у задоволення, не думаючи про завтра. Навіщо їм шукати своє, якщо є безкоштовне? А ми з Ярославом залишимося ні з чим. Коли вийдемо на пенсію, доведеться виживати на мізерні виплати, відмовляючи собі у всьому. Ця думка лякає мене. Я не хочу, щоб моя старість стала біганиною за ліками, які я не зможу собі дозволити.
Богдан дивиться на мене з обізою, не розуміючи мого упертства. “Мамо, нам ніде жити, — каже він. — У Марічки вдома тісно”. Його слова ранять, але я не здамся. “Орендуйте, заощаджуйте, — відповідаю. — Ми з батьком пройшли це самі, і ви зможете”. Але в його очах — розчарування, і це ниє у грудях. Марічка мовчить, але її погляд — ніби докір. Відчуваю себе монстром, але змінити рішення не можу.
Уночі лежу без сну, перебираючи останню розмову. Уявляю, як Богдан і Марічка знімають клітинку, рахуючи кожну гривню, — серце стискається. А потім згадую Ганну, її сльози, її безпорадність — і рішучість повертається. Ми з Ярославом працювали все життя, щоб мати гідну старість. Чому ми повинні жертвувати цим заради їхнього комфорту? Вони молоді, у них є час і сили побудувати своє життя.
Знаю, що моя відмова може віддалити Богдана. Він може образитися, і наша тепла близькість розіб’ється. Марічка, можливо, налаштує його проти мене, і я залишусь без сина. Ця думка — ніж у серце. Але я не можу ризикувати майбутнім, не можу повторити помилку Ганни. Хочу, щоб Богдан і Марічка навчилися бути відповідальними, як колись ми з Ярославом. Ми ж теж починали з нуля, брали кредити, економили — і домоглися свого. Чому вони не можуть?
Сидячи біля вікна, дивлюся на засніжені вулиці й відчуваю, як усередині бушує буря. Люблю сина, але не можу віддати все заради його миттєвого щастя. Нехай знімають, нехай вчаться боротися. Вірю, що вони впораються. Але страх втратити їх не відпускає. Чи правильно я роблю? Або моя твердість стане стіною, що розділить нас назавжди?
**Життя вчить: іноді любов — це не тільки дати, але й вміти сказати «ні».**
