Ось життя
Коли автобус зупинився посеред оживленої вулиці, пасажири міцніше вчепилися в поручні. Хтось виматерився, хтось притулився до запотілого скла, намагаючись розгледіти причину. У повітрі повис густіший гомін — суміш дражливості й цікавості. Кондукторка, пробираючись до водія, відчинила двері й завмерла, ніби побачила щось, що не вписувалося в це холодне, сире ранкове Києва.
За склом стояла жінка у потертій червоній куртці. В одній руці — повідець, в іншій — парасолька зі зігнутим спицем. На повідці — пес, величезний, з кучерявою шерстю й опущеною вниз мордою. Він сидів просто перед автобусом, нерухомий, ніби вирізаний з каменю. Лапи вросли в асфальт, вуха притиснуті, погляд упертий у землю. Ні злости, ні страху — лише важка, вперта нерухомість, наче він ніс на собі тягар, який не поясниш словами.
— Він не йде, — голос жінки тремтів від розгубленості. — Ішли, і раптом він сів. І все. Тягнула, кликала — не слухає.
Водій вийшов із кабіни, подивився на пса, потім на жінку, знову на пса. Присів навпочіпки, зазирнувши йому в очі:
— Що з тобою, брате? Втомився? Чи життя придавило?
Пес повільно підняв морду. У його погляді було стільки людської туги, що в кожного, хто дивився, стиснуло в грудях. Він не гавкав, не ричав — просто дивився, ніби хотів розповісти ціле життя, але не знаходив слів. Це була не просто втома. Це був біль, глухий, як луна в покинутому будинку. Водій підвівся, наче прийнявши цю мовчазну відповідь.
Автобус рушив за кілька хвилин. Жінка, бурмочучи подяку, повела пса вбік. Той ішов повільно, нерішуче, наче каждая лапа була не своєю, але все ж рухався.
У цю мить Олесь, що сидів біля вікна, прошепотів собі під ніс: «Ось і я. Теж зупинився. І не можу далі». Слова вирвалися тихо, самі собою, наче зізнання, що занадто довго жило всередині.
Він вийшов на наступній зупинці, хоча до його мети було ще далеко. Ішов без цілі, за інерцією, навіть забувши, куди прямував. Вітер хльостав по обличчю, забивався під комір, але Олесь не помічав. Крокував крізь засніжений сквер, повз голі дерева й дитячий майданчик, де гойдалки скрипіли під поривами вітру, як старі спогади.
Додому не хотілося. Там панувала пустота, від якої дзвеніло в вухах. Не просто відсутність людей — повітря в квартирі було мертвим, недоторканим голосами, рухом. Лише старий холодильник гув у куті, нагадуючи, що життя триває, навіть якщо ти сам — ледве.
Олесю було сорок три. Інженер, надійний, непомітний, як гвинтик у механізмі. Таким, що не кричить, не вимагає, а просто робить, що повинен. Не герой, не жертва — просто людина. Сімнадцять років шлюбу, двоє дітей, кредит на квартиру, відпустка в селі у тещі. А потім — тріск. Все розвалювалося. Дружина пішла. Сказала, що задихається. Сказала, що він — як привид: завжди поруч, але немов неживий. Пішла без скандалу, але з такою рішучістю, що не залишилось питань.
Він не сперечався. Не благав. Просто сів у машину й поїхав за місто, у ліс. Сидів до ранку, слухаючи, як виє вітер і тріщать гілки. Повернувся. Став мовчати частіше. Жив за звичкою: робота, рахунки, діти по вихідних, дні народження, квитки в кіно. Все — як у людей. Тільки всередині — пустота, як у покинутому будинку.
Але з кожним днем у грудях щось стискалося міцніше. Наче сталевий обруч, що затягували все тугіше. Спочатку ледве помітно, потім — до болю, до хрусту. Іноли він ловив себе на тому, що дихає з труднощами, немов повітря стало в’язким, чужим.
І ось він ішов — як той пес. Зупинився. Не міг далі. Не від болю, не від страху, а від безглуздості. Та сама дорога, ті самі обличчя, та сама тиша по вечорах. Хотілося не змін, а просто паузи — щоб перестати бути собою хоч на мить.
У сквері він сів на лаву. Пахло мокрою землею, сосновим хвоєм і чимось далеким, майже забутим — може, дитинством, може, зимою. Повз пройшов хлопець із колонкою, з якої лунала пісня про розбите серце — хрипкава, але така рідна. Потім пройшла літня пара: жінка підтримувала чоловіка, і в їхніх повільних кроках було стільки тепла, що Олесь відвернувся.
Він дивився на них і думав: «У всіх — хтось, щось. А в мене — нічого. І не болить. Наче й не було нічого». Думи пливли рівно, без гіркоти, як вирок, що вже прийнятий.
— Вибачте, — раптом почувся голос. — У вас телефон знайдеться? Мій розрядився, а мені б сестрі подзвонити.
Перед ним стояла дівчинка років одинадцяти. Куртка в плямах, веснянки на щоках, у руках — потертий рюкзачок.
— Звичайно, — Олесь простягнув їй телефон.
Вона відійшла, швидко сказаВона повернулася, посміхнулася й сказала: “Дякую, дядьку Олесю, а ви — гарний”.
