Іноді доля дарує нам найнесподіваніші подарунки. Моя історія почалася вночі, коли я спав, а моя найкраща подруга Оксана Шевченко питала мене про різні речі, а я відповідав уві сні. Одного разу вона запитала: “Що тобі найбільше хочеться Lamborghini чи ще якесь розкішне авто?” Я ледве чутно пробурмотів: “Сопілку.” Наступного дня вона розповіла мені про цю розмову, і ця, здавалося б, дрібниця назавжди змінила моє життя.
Я завжди обожнював гурти “Океан Ельзи” та “Воплі Відоплясова”, а рок-музика була моєю великою любовю. Та гітара ніколи не стала для мене “тим самим” інструментом. Музика була важливою, але мені потрібно було знайти те, що по-справжньому відображатиме мої почуття. І тоді я подумав: “А чому б не сопілка?” Це здавалося неочікуваним, але водночас ідеальним вибором.
З того дня все змінилося. Я почав грати на сопілці, відвідував майстер-класи та навчався у Львівській консерваторії. Музика стала моїм справжнім покликанням. За роки творчості мені пощастило виступати з такими музикантами, як Тарас Чубай та Олег Скрипка. Ці зустрічі показали мені, що музика це не просто набір звуків, а мова, яку розуміє кожен.
Проте останні кілька років я граю на вулицях Києва, виконуючи свої пісні для перехожих. Сьогодні я один із небагатьох вуличних музикантів у столиці. Колись люди зупинялися, слухали, дякували, кидали кілька гривень у футляр. Зараз більшість просто йде далі, навіть не звертаючи уваги. Але це мене не ламає. Я продовжую грати, бо музика це саме життя.
У 70 років я досі виходжу на вулицю зі своєю сопілкою, навіть коли на дворі всього пять градусів тепла. Це може здатися важким, але я відчуваю гармонію: музика дає мені силу, а ті небагаті слухачі, що зупиняються на хвилинку, натхнення йти далі. Кожна мелодія, кожен звук це частка моєї душі, яку я віддаю людям, навіть якщо вони цього не усвідомлюють.
Музика, особливо сопілка, навчила мене терпінню, дисципліні та щирості. Коли граєш на вулиці, немає сцени, ні променів прожекторів лише ти, твій інструмент і міський галас. І в цій простоті неймовірна краса: справжній звязок із людьми, щирий і без прикрас. Вона нагадує, що суть музики не в оваціях чи грошах, а в тому, щоб на мить зачепити серце, зупинити біг буденності.
Я часто згадую ту ніч, коли прокинувся і промовив про сопілку. Хто б міг подумати, що одне слово, сказане уві сні, переверне все моє існування? Воно відкрило мені новий шлях, зробило мене музикантом, подарувало безліч радісних моментів і зустрічей з дивовижними людьми.
Можливо, головне у житті не те, що ти маєш, а те, що ти робиш. Іноді відповідь приходить найнесподіванішим чином: через сон, через маленький знак, через тих, хто тебе чує. Моя історія про сопілку це історія про пристрасть, про вірність собі й про те, що ніколи не пізно йти за своїм покликанням.
І хоч світ змінюється, а люди стають більш поспішними, музика залишається. Вона вміє обєднувати, зцілювати й надихати. Я щасливий, що можу грати, що можу виходити на вулиці, навіть коли холодно, і бачити, як маленька частка музичної магії торкається тих, хто йде повз. Бо музика це життя, і поки я можу вдихати мелодії у свою сопілку, я живий, сповнений сили та радості.
