Ото ж буває, що життя дарує нам найнесподіваніші речі. Моя історія почалася тієї ночі, коли я спав, а моя найкраща подруга Наталка ставила мені питання, на які я відповідав уві сні. Одного разу вона запитала: «Що б ти вибрав Lamborghini чи ще якусь дорогу тачку?» А я лише пробурмотів: «Сопілка». Вранці вона мені розповіла, і ця звичайна, здавалося б, нічна розмова назавжди перевернула моє життя.
Я завжди обожнював гурти гурти «Океан Ельзи» та «Брати Гадюкіни», але грати на гітарі якось не йшло. Музика була моєю любовю, але потрібен був інструмент, який би справді передавав мої почуття. І раптом мене осяяло: «А чому б не сопілка?» Нестандартно, але як же влучно!
З того дня все пішло по-новому. Я почав вчитися грати, ходив на майстер-класи, потім вступив до Київської консерваторії. Музика стала моїм покликанням. Мені пощастило виступати з такими музикантами, як Тарас Петриненко та Олег Скрипка. Ці зустрічі показали мені, що музика це не просто ноти, а мова, яку розуміють усі.
Але останні роки я граю на вулицях Києва, виконуючи свої мелодії для перехожих. Зараз я один із небагатьох вуличних музикантів у місті. Колись люди зупинялися, слухали, кидали гривні у футляр. Тепер більшість проходить повз, наче мене немає. Але я не здаюся. Граю, бо музика це і є життя.
Мені вже 72, а я досі виходжу зі своєю сопілкою на холод, навіть коли на вулиці всього +2. Важко? Може. Але я відчуваю гармонію: музика дає мені силу, а ті небагаті прохожі, що зупиняються на хвилинку, натхнення. Кожна нота це частинка моєї душі, яку я віддаю людям, навіть якщо вони цього не помічають.
Музика, особливо сопілка, навчила мене терпінню, дисципліні та щирості. На вулиці немає сцени, лише ти, інструмент і міський шум. І в цій простоті справжня краса: чесне спілкування без масок. Це нагадує, що музика не про славу, а про те, щоб на мить розтопити лід у серцях.
Часто згадую ту ніч, коли уві сні пробурмотів про сопілку. Хто б подумав, що одне слово змінить усе? Воно відкрило мені новий шлях, подарувало безліч радісних моментів і зустрічей з неймовірними людьми.
Може, життя не про те, що маєш, а про те, що робиш. Іноді відповідь приходить несподівано: через сон, маленький знак, чи людей, які розуміють тебе без слів. Моя історія про пристрасть, про те, що ніколи не пізно йти за своїм покликанням.
Світ змінюється, люди поспішають, але музика лишається. Вона обєднує, лікує, надихає. Я щасливий, що можу грати, виходити на холодні вулиці і бачити, як хоч у когось загораються очі. Бо музика це життя. І поки я можу видихати мелодії через сопілку, я почуваюся живим і сповненим радості.
