— Ой, Марічко, привіт! К мамі приїхала? — гукнула сусідка з балкона.
— Доброго дня, Галю Іванівно. Так, до мами.
— А ти б поговорила з нею, — зітхнула жінка. — Зовсім вона, бідолаха, після розлучення з глузду з’їхала.
— Як то? — Марічка напружилася.
— Та у мене безсоння, часто рано прокидаюся. Дивлюся якось у вікно — п’ята година ранку, а тут таксі під’їжджає, твоя мати вилазить. І виглядала… ну, м’яко кажучи, не як завжди. Ще й, здається, під мухою. Усі сусіди вже шепочуться. У її-то віці! І навіщо вона, скажи, батька твого випровадила? Та, згрішив, але хто без гріха? Скільки років разом — у її-то роках розводитися, як на мене, нерозумно.
— Дякую, Галю Іванівно, — промовила Марічка, ковтаючи слину. — Я поговорию з нею.
І вже за хвилину вона піднімалася додому. Її мати й справді півроку тому виставила батька, якщо піймала його на зраді. Марічка просила не спішити — кажучи, що все у житті буває. Але мати стояла на своєму. А найдивніше — вона не впала у депресію, як можна було очікувати, а навпаки, зажила на полну котушку. Новий гардероб, танці, бари, подруги — усе, чого раніше за нею не водилося.
Марічці було важко це прийняти. Вона ось-ось виходить заміж, планує дітей. А її мати — у барі до світанку? Яка з неї бабуся? Як представляти її свекрусі, якщо одна в’язатиме плед, а інша — уночі у клубах гулятиме?
Коли Марічка зайшла у квартиру, мати зустріла її з чайником у руках та радісною посмішкою. Була одягнена не в випраний халат, а в стильний бежевий костюм. Манікюр, педикюр, нарощені вії — мати явно насолоджувалася життям.
— Ну, що, як Денис? — запитала вона, ставічи чашки на стіл.
— Усе добре, — Марічка намагалася стримуватися. — А в тебе?
— Та чудово! Учора з дівчатами аж до ранку у барі гуляли. Спочатку танці, потім караоке. Яке ж це задоволення!
— Галя Іванівна вже все розповіла, — похмуро додала Марічка. — Що ти повернулася о п’ятій ранку і була, здається, п’яна.
Мати засміялася.
— Ну а як ти думала? У барі чай п’ють?
Марічка вже не витримала.
— Мам, тобі не здається, що ти переборщуєш?
— У чому саме?
— Ну, м’яко кажучи, тобі не двадцять. Які танці, які клуби? Ти ж… ну, ти ж маєш бути прикладом. Ти — бабуся у перспективі!
— Я — жінка, яка нарешті вільна. І не збираюся жити за чужим сценарієм.
— Але ж ти стільки років прожила з батьком! Невже можна так усе перекреслювати?
Мати замовкла, а потім спокійно, але твердо сказала:
— Твій батько мене зрадив. Це був не прорахунок, а свідомий вибір. А я більше не хочу бути обслуговуючим персоналом. Я хочу жити. Для себе. Я стільки років жила для сім’ї. А тепер мені ніхто не указ.
— Але тобі ж майже п’ятдесят!
— І що? Я не зобов’язана ставати за розкладом.
Марічка відчула, що перегнула палку.
— Пробач, я не хотіла тебе образити. Просто хвилююся.
— Якщо тобі за мене соромно — не запрошуй мене на весілля. Але знай: я не збираюся ховати сивину під хусткою й одягати мішкувату сукню. Я буду танцювати, і, можливо, навіть фліртувати. Мені добре.
— Та ні, мам, я хочу, щоб ти була. Просто…
— Просто тітка Галя не схвалить? Ну й нехай. А я нарешті живу.
Коли Марічка повернулася додому, розповіла все нареченому.
— Я не розумію, як до цього ставитися.
Денис тільки засміявся:
— А на мою думку, твоя мама молодець. Вона не впала у відчай, а обрала життя. Це ж не злочин — бути щасливою.
На вихідних Марічка подзвонила мамі.
— Мам, а давай сходимо у СПА, а потім у бар з живою музикою?
— І тобі не буде за мене соромно?
— Я скажу, що ти моя старша сестра, — засміялася Марічка.
— Тоді рушниця. Але знай, рано ми не підемо.
Той день став для Марічки переломним. Вона вперше зрозуміла, якою внутрішньою силою володіє її мати. І що, можливо, варто в неї повчитися — бути собою. І жити не «як треба», а як хочеться.
