— О, Марічко, привіт! До мами приїхала? — голосно запитала сусідка з балкону.
— Добридень, Олександро Іванівно. Так, до мами.
— Краще б ти з нею поговорила, — зітхнула жінка. — Бідолаха після розлучення зовсім себе не контролює.
— Що саме? — Марійка знервувалася.
— В мене безсоння, часто прокидаюсь рано. Дивлюся якось у вікно — ще п’ята година ранку, а тут таксі під’їжджає, і твоя мати виходить. І виглядала… м’яко кажучи, не як зазвичай. Ще й, здається, під мухою. Сусіди вже шепочуться. В її-то віці! І навіщо вона твого батька виганяла? Так, згрішив, але хто без гріха? Стільки років разом — нерозумно в її роки розлучатися.
— Дякую, Олександро Іванівно, — промовила Марійка, ковтаючи слину. — Я поговорю.
І вона поспішила додому. Її мати справді півроку тому вигнала батька, коли спіймала його на зраді. Донька благала не поспішати — кажучи, що все буває. Але мати була непохитна. І що найдивніше — вона не впала в розпач, як можна було очікувати, а натомість почала жити на всі сто. Новий гардероб, вечірки, бари, подруги — усе, чого раніше за нею не помічалося.
Марійці було важко це зрозуміти. Вона ось-ось виходить заміж, планує дітей. А її мати — у барі до світанку? Яка з неї бабуся? Я представлятиме її свекрусі, якщо одна в’язатиме плед, а друга — гулятиме по клубах?
Коли вона зайшла в квартиру, мати зустріла її з чайником у руках і щирою усмішкою. На ній був не потертий халат, а стильний бежевий костюм. Манікюр, педикюр, нарощені вії — мати явно насолоджувалася життям.
— Ну що, як Андрійко? — запитала вона, ставлячи чашки на стіл.
— Все добре, — Марійка намагалася стримуватися. — А в тебе?
— Та чудово! Вчора з дівчатами до ранку гуляли. Спочатку танці, потім караоке. Який кайф!
— Олександра Іванівна вже все розповіла, — похмуро додала донька. — Що ти повернулася о п’ятій ранку і була, здається, п’яна.
Мати засміялася.
— Ну а як ти думала? У барі компот пити?
Марійка не витримала.
— Мам, тобі не здається, що це занадто?
— У чому саме?
— Ну, м’яко кажучи, тобі не двадцять. Які вечірки, які клуби? Ти ж… ти ж маєш бути прикладом. Ти ж майже бабуся!
— Я — жінка, яка нарешті вільна. І не збираюся жити за чужими правилами.
— Але ти ж стільки років прожила з батьком! Невже можна так все перекреслити?
Мати замовкла, а потім тихо, але рішуче сказала:
— Твій батько зрадив мені. Це був не випадок, а свідомий вибір. А я більше не хочу бути обслуговуючим персоналом. Я хочу жити. Для себе. Я стільки років жила для родини. А тепер мені ніхто не указ.
— Але тобі майже п’ятдесят!
— І що? Я не зобов’язана старіти за графіком.
Марійка відчула, що перегнула.
— Вибач, я не хотіла тебе образити. Просто хвилююся.
— Якщо тобі за мене соромно — не запрошуй мене на весілля. Але знай: я не буду ховати сивину під хусткою і носити мішковаті сукні. Я буду танцювати, і, можливо, навіть фліртувати. Мені добре.
— Та ні, мам, я хочу, щоб ти була. Просто…
— Просто тітка Олександра не схвалить? Ну і нехай. А я нарешті живу.
Коли Марійка повернулася додому, розповіла все нареченому.
— Я не розумію, як до цього ставитися.
Андрій лише засміявся:
— А мені здається, твоя мати – молодець. Вона не впала у відчай, а обрала життя. Хіба це злочин – бути щасливою?
На вихідних Марійка подзвонила матері.
— Мам, давай сходимо в СПА, а потім у бар з живою музикою?
— І тобі не буде за мене соромно?
— Я скажу, що ти моя старша сестра, — засміялася донька.
— Тоді домовились. Але знай – додому рано не підемо.
Той день став поворотним. Марійка вперше зрозуміла, якою внутрішньою силою володіє її мати. І що, можливо, варто в неї поучитися – бути собою. Бо життя – не за правилами, а за власним вибором.
