Давно це було, а й досі згадується. Жив собі у Львові один чоловік — Степан Іванович. Був він завидним холостяком, самотність його не тяготила. Працював, як той віл у ярмі, та й роботу свою любив. Все робив акуратно, щоб порядок був. А от з жінками не склалося — ідеальної так і не зустрів.
Того літа, коли спека стояла нестерпна, вирішив Степан поїхати відпочити — на Херсонщину. Втомився, захотілося трохи втекти від міської метушні. Залишив оголошення в інтернеті — шукав тихе місце.
Відгукнулася жінка з двома дітьми, мешканка приморського села. До моря — хвилин двадцять пішки, зате гамір курортів далеко. Окрестя кімната, а за його продукти — готуватимуть домашнє. Спокусився. Дорога минула без пригод, навігатор не підвів.
Будинок був старим, але охайним, кімната затишною, а господиня — привітною. По двору бігав маленький песик, йорк. В саду дозрівали сливи та абрикоси, а діти — хлопчик і дівчинка, років по десять — допомагали по господарству. Господиня не набридала, лише питала, що приготувати, частувала солодкою полуницею та усміхалася.
Степан цілими днями проводив на морі — плавав, лазив по скелях, фотографував, листувався зі старим другом. Часом думав: звідки у жінки за п’ятдесят такі маленькі діти? Зважився запитати.
— Ольго Василівно, це ваші онуки?
— Ні, — відповіла вона, — мої син і донька, просто пізні. Чоловік не встояв, заміж не вийшла, а діток хотілося. Та й не стара я ще, мені лише сорок вісім.
Поки розмовляли, придивився Степан до господині — приємна, м’яка, усміхнена. Ім’я теж сподобалось — Оля, Олечка. Так матір його звали. А від неї пахло свіжим хлібом та малишками. Молоде вино було на диво смачним, вечори — прохолодними, а небо — зоряним.
Вдень вони поводилися звичайно, а вночі Степан тихенько пробирався до господині, а потім повертався назад. Дітей будити не можна. Песик навіть не гавкав, лише хитренько позирав, ніби все розумів. Гарний пес, економний — з’їдав ложку каші, а двор охороняв сумлінно. Звали його Чіпом.
Незавдовжки Чіп став супутником Степана на пляжі, навіть плавав, потім вилазив, струшувався і біг додому раніше за нього. А той ішов слідом.
Але одного разу Чіп не прийшов. Степан шукав його, кликав, розвісив оголошення. Куди подівся пес? Непевна стара сусідка сказала, що, може, приїжджі вкрали — ті, що жили на другому кінці села.
Степан пішов туди, а там сказали: поїхали вони вже, з маленьким песиком, на трасу. Він сів у машину та погнався. Наздогнав за кілька кілометрів, перегородив дорогу. З джипа вийшли дві дівчини — молоді, зухвалі.
— Геть з дороги! Не вмієте їздити? Зараз поліцію викличемо!
— Викликайте, — відповів Степан, — але спершу поверніть собаку.
— Ой, розгубився, — зареготала вища, — вона бездомна, ми її рятуємо.
— Вона не бездомна, — сказав Степан, — у неї є дім. Не ваша вона.
— Та йди геть! — заверещала друга. — Не від’їдеш — скла поб’ємо!
Степан обійшов машину і покликав: «Чіпе!» Песик загавкав і заметушився на сидінні, намагаючись вистрибнути у вікно. Дівчата хапали Степана за руки, лаялися, намагалися бити. Він не знав, що робити — як бити жінок?
Виручив наряд поліції. Офіцер, важко дихаючи, узяв Чіпа на руки.
— Тихо! До кого пес піде, той і забере.
— Цуценятко, котику! — заторохтіли дівчата, дістаючи ковбасу. — Іди до нас!
— Поїхали, Чіпе, додому, — сказав Степан.
Поліцейський поставив пса на землю. Чіп кинувся до Степана, махаючи хвостом.
— От і розібралися, — пробурчав офіцейський.
— Ні, це наша собака! — закричали дівчата. — Ви не маєте права забирати! Ми скаржитимемось! Ми її врятували!
Поліцейський почервонів.
— Ось що, рятівниці. Або їдете геть, або я зараз перевірю страховку, аптечку, знак аварійки… Та ще порахую всі ліки. Авто у вас бруАвтомобіль у них брудний, та й на розшук перевірити треба — може, вкрадений.
