Оксана мила посуду на кухні, коли туди зайшов Тарас. Перед цим він вимкнув світло.
Ще цілком світло. І нема чого марно тратити електрику, буркнув він невдоволено.
Я хотіла пральну машину ввімкнути, спокійно сказала Оксана.
Вночі поставиш, відрізав Тарас. Коли тариф дешевший. І не вмикай так сильно воду, коли посуд миєш. Ти занадто багато її витрачаєш, Оксано. Так не можна. Ти взагалі думаєш, скільки ти нашої гривні просто зливаєш у каналізацію?
Тарас скрутив кран. Оксана подивилася на нього з сумом. Вона вимкнула воду, витерла руки об рушник і сіла за стіл.
Тарасе, ти колись дивився на себе збоку? спитала вона.
Я щодня і так тільки й роблю, що на себе заглядаю, зло відповів Тарас.
І що можеш про себе сказати? знову спитала Оксана.
Як про чоловіка? уточнив він.
Як про чоловіка і батька.
Як чоловік, так і є чоловік. Як батько теж звичайний. Як усі. Що ти до мене прискіпалась?
Ти вважаєш, що всі чоловіки та батьки такі, як ти? не здавалася Оксана.
А чого ти добиваєшся? Посваритися хочеш?
Оксана знала: вороття назад вже немає, і цю розмову варто довести до кінця доки до нього не дійде, що жити поруч з ним справжня мука.
А знаєш, Тарасе, чому ти досі не пішов від мене? несподівано спитала Оксана.
Та чому я маю йти? єхидно перепитав Тарас.
Бо ти мене не любиш, відповіла вона. І дітей теж не любиш.
Тарас хотів щось сказати, та Оксана його перебила:
Не сперечайся це правда. Ти взагалі нікого не любиш. Але я хотіла сказати інше про те, чому ти дотепер не кинув мене з дітьми.
Ну, і чому ж? перепитав Тарас.
Через свою скупість, твердо сказала Оксана. Бо ти, Тарасе, такий скупий, що для тебе розлучення це величезна матеріальна втрата. Скільки ми разом? Пятнадцять років? На що пішли ці роки? Які наші здобутки, окрім статусу чоловіка і дружини і народження дітей?
У нас життя ще попереду, сказав Тарас.
Не все, Тарасе. Залишок. За весь цей час ми не їздили разом навіть на Шацькі озера. Я вже не кажу про закордон. Елементарно в Карпати не їздили. Відпустки проводимо вдома у Львові. Навіть за грибами під Жовкву не вибралися, бо це, бачиш, дорого.
Бо ми гроші економимо, для майбутнього, заперечив Тарас.
Ми? Оксана гірко посміхнулася. Може, це ти економиш?
Я ж для вас стараюся, відбився Тарас.
Для нас? Для мене й дітей? зиркнула на нього Оксана. Ти пятнадцять років збирав гроші для нас усіх?
Авжеж! Завдяки мені у нас на рахунку вже немало грошей.
У нас? Це, може, у тебе на рахунку щось є, але не у мене. Добре! Давай перевіримо. Дай мені грошей, я піду куплю собі й дітям новий одяг. Бо я вже п’ятнадцять років доношую сукню, в якій заміж виходила, і те, що мені передає дружина твого старшого брата. Діти те саме: носять речі від старших двоюрідних братів. І головне: я винайму окрему квартиру, бо втомилась жити у тещиній хаті.
Мама нам дві кімнати віддала тобі нема на що ображатися. А діти можуть носити речі від братових дітей. Навіщо витрачати гроші на дурню?
А я? Мені чиї речі підходять?
А навіщо тобі вбиратися? Смішно. Ти мама двох дітей, тобі вже тридцять пять! Про речі думати не треба.
А про що мені думати? мяко спитала Оксана.
Про сенс життя, відповів Тарас. Про духовний ріст, не про тряпки і квартири.
Все ясно, сумно сказала Оксана. Ось чому ти тримаєш усі гроші у себе і нічого нам не даєш, задля щастя у майбутньому, щоб ми росли духовно. Я правильно розумію?
Бо вам не можна нічого довірити, закричав Тарас. Ви все відразу проїдете! А на що ми тоді житимемо, якщо станеться якась біда?
“На що будемо жити, якщо щось станеться…” Оксана гірко посміхнулася. А ти не помічаєш, що ми вже зараз живемо так, наче ота “біда” сталась?
Тарас сердито мовчав, хижо дивився на дружину.
Ти економиш навіть на милі, туалетному папері та серветках, продовжувала Оксана. Мило й крем для рук тягнеш із роботи.
Копійка гривню береже, сухо відказав Тарас. Все з дрібниць починається. Безглуздо тратити гроші на дороге мило чи серветки.
Ну так поділись планом, скільки ще чекати? Десять років? Пятнадцять? Двадцять?
Тарас мовчав.
Дозволь вгадати… сорок років? Почнемо жити у сорок?
Тарас затято зберігав мовчанку.
Добре, пятдесят? А як щодо шістдесяти? Тоді вже нарешті дітям і мені можна буде купити новий одяг?
Знову мовчання.
А якщо не доживемо? Ми через твою скнарість їмо дешеву гидоту, від якої тільки більше їсти хочеться. І настрій постійно поганий. А знаєш довго так не проживеш…
Якщо ми виїдемо від мами й житимемо по-людськи, то не зможемо відкладати, сказав Тарас.
Не зможемо, погодилася Оксана. Саме тому я й іду від тебе. Я набридло економити все життя. Мені це не потрібно.
А як ти житимеш? шоковано спитав Тарас.
Якось та й житиму. Незгірше, ніж у тебе. Зніму квартиру, і вистачить і на одяг, і на їжу моя зарплата не менша за твою. І слухати про економію води та світла не доведеться. Пральною машиною користуватимусь, коли зручно. Туалетний папір купуватиму найкращий. Серветки на столі будуть завжди. І купуватиму, що захочу, без знижок.
Ти ж не зможеш нічого відкласти! охнув Тарас.
Чому ж? Зможу, відповіла Оксана. Буду відкладати твої аліменти. Хіба що, як ти сказав: краще не відкладати, а витрачати. Житиму від зарплати до зарплати. А у вихідні діти будуть у вас із мамою це й мені вигідно, а самій можна в театри ходити та по виставках. А влітку зїжджатиму на море. Ще не вирішила куди саме, але точно вирішу, як звільнюся від тебе.
У Тараса аж очі потемніли від страху. Йому стало нестерпно лячно не за Оксану чи дітей, а лиш за себе. Він швидко прикинув у голові, що залишиться після аліментів, ще й якщо Оксана буде витрачати гроші на відпочинок! Це ж його гроші на вітер думав він.
Я ще не сказала головного, раптом промовила Оксана. Той рахунок, де ти гроші тримаєш, ми поділимо.
Як це поділимо? сполотнів Тарас.
Порівну, всміхнулася Оксана. Скільки там натикалося за пятнадцять років? Сума непогана, думаю. І їх я теж витрачу. Я не збираюсь відкладати на життя. Я хочу жити зараз.
Тарас мовчав, міг тільки перебирати губами, але слова з про себе не вирвав.
Знаєш, Тарасе, про що я мрію? Щоб коли прийде мій час іти з цього світу, на моєму рахунку не стояло й копійки. Тоді знатиму: все, що було, витратила на себе й найрідніших.
Через два місяці Тарас і Оксана офіційно розлучилися.
«Життя на економії: Чому Валерія вирішила піти від Івана після п’ятнадцяти років жадібності, відмов …