Життя під гнітом тирана
Коли життя загнало нас із чоловіком у глухий кут, ми змушені були переїхати до його батька в маленьке містечко під Черніговом. Здавалося, це тимчасовий вихід, але вже через кілька місяців я зрозуміла — не витримаю й року під одним дахом із цим чоловіком. Я почувалася рабинею в домі жорстокого господаря, і тепер, навіть якщо нам нічого буде їсти, я ніколи не повернуся до свого свекра. Його ставлення до мене зруйнувало всяку надію на мирне співіснування.
Батьки мого чоловіка розлучилися давно. Його виховував батько, Василь Дмитрович, а мати згодом створила нову родину і майже не з’являлася в їхньому житті. Можливо, тому свекор ставився до жінок зі зневагою. При першій зустрічі він здався мені просто похмурим дідусем, буркотливим, але не більше. Поважаючи його за те, що він один виростив мого чоловіка, я намагалася знайти з ним спільну мову. Даремно.
У нас із чоловіком не було власної квартири. Ми знімали кімнату в Чернігові, відкладали на житло, але я завагітніла, і всі плани розсипалися. Грошей ледве вистачало, а пологи вже були не за горами. Стиснувши зуби, ми попросилися пожити у Василя Дмитровича. Але вже за пару днів я пошкодувала про це рішення, ніби передчуваючи, в яке пекло перетвориться моє життя.
Я ніколи не знала такої кількості домашньої роботи. Прибирання, готування, прасування — усе це впало на мене, ніби я була не вагітною жінкою, а безправною служницею. На восьмому місяці я ледве пересувалася, живіт тягнув, спина боліла, але відпочивати мені не дозволялося. Я продовжувала ходити на роботу, щоб заробити хоч трохи перед декретом, а вдома мене чекали нескінченні доручення.
— Що розляглася, як пані? — гарчав Василь Дмитрович, якщо я наважувалася присісти на диван або прилягти, коли ставало нестерпно. — Вагітність — це не хвороба! Ніхто за тебе з ганчіркою бігати не буде!
І я, стиснувши зуби, знову бралася за швабру, витирала пил, мила вікна, чистила кути, де роками ніхто не прибирав. Свекор не знав жалю. Він чіплявся до кожної дрібниці, вигадуючи нові завдання, поки я не падала від втоми. І робив це лише тоді, коли чоловіка не було вдома. Я намагалася затримуватися на вулиці, щоб уникнути його люті, але це не допомагало.
— Я з роботи прийшов, а ти де гуляла? — кричав він, якщо вечеря не була готова до його повернення. — Підлога брудна, під ногами хрустить, а вона собі волочиться!
Його слова, ніж ножі, різали душу. Він принижував мене щоразу, а я мовчала, не бажаючи скаржитися чоловікові. Тарас і без того працював на двох роботах, щоб нас прогодувати. Я намагалася сама домовитися з його батьком, сподіваючись, що він до мене звикне. Але його вимоги росли, як сніжна лавина. То борщ недосолений, то тарілка погано вимита, то я не так застелила ліжко. Іноді його причепки були настільки безглуздими, що я ледве стримувала гіркий сміх. Мені доводилося мити підлогу двічі на день, прасувати не тільки наші речі, але й його сорочки, ніби я була зобов’язана йому служити.
— Чому я повинен праско брати в руки, якщо в домів жінка є? — ревів він. — Якщо мій син вибрав таку нікчемну, нехай розлучається! Лежить цілими днями, ледащиця!
Живучи з Василем Дмитровичем, я зрозуміла, чому його дружина втекла від нього, ледве народивши сина. Терпіти цю людину було вище людських сил. Я почала захоплюватися тою жінкою, яка витримала його хоча б кілька років. Вона була справжньою героїнею. Але одного дня мій ліміт закінчився.
Я стояла на кухні, скребла каструлю, коли свекор увійшов і почав у черговий раз нав’язувати, як я «все роблю не так». Його голос, сповнений зневаги, став останньою краплею. Я з грюком кинула каструлю в раковину, витерла руки і, не сказавши ні слова, пішла збирати речі. Краще жити в злиднях, ніж дозволити цьому тирану знищити мої нерви та здоров’я. Я думала не тільки про себе, а й про дитину, якій не потрібні скандали й приниження.
— Котись звідси! — кричав він мені вслід, сиплючи лайками.
У цю мить повернувся Тарас. Побачивши мій стан, він ледве втримався, щоб не кинутися на батька. Я встигла відвести його, і вже наступного дня ми зняли крихітну кімнатку. З того часу Тарас не спілкується з батьком. Василь Дмитрович надіслав йому кілька злих повідомлень, звинувачуючи сина в тому, що він «проміняв рідну кров на якусь бабу». Після цього Тарас остаточно розірвав із ним зв’язок.
Я досі не розумію, як у такої людини міг вирости добрий і турботливий син. Можливо, свекор зліснів від самотності чи ревнощів, але розбиратися в цьому у мене немає ні сил, ні бажання. Ми більше не спілкуємося, і я сподіваюся, що так буде завжди.
