Життя під гнітом тирана
Коли життя загнало нас з чоловіком у глухий кут, ми змушені були переїхати до його батька в маленьке містечко під Черніговом. Здавалося, це тимчасове рішення, але вже за кілька місяців я зрозуміла — не витримаю й року під одним дахом із цим чоловіком. Я почувалася рабинею в домі жорстокого пана, і тепер, навіть якщо нам нічого буде їсти, я ніколи не повернуся до свого свекра. Його ставлення до мене знищило будь-яку надію на мирне співіснування.
Батьки мого чоловіка давно розлучилися. Його виховував батько, Василь Іванович, а мати створила нову сім’ю і майже не з’являлася в їхньому житті. Можливо, тому свекор ставився до жінок зі зневагою. При першій зустрічі він здався мені просто похмурим дідом, буркотливим, але не більше. Поважаючи його за те, що сам виховав мого чоловіка, я намагалася знайти з ним спільну мову. Даремно.
У нас не було власної оселі. Ми знімали кімнату в Чернігові, копили на житло, але я завагітніла, і всі плани розсипалися. Грошей ледве вистачало, а пологи вже були не за горами. Стиснувши зуби, ми попросилися пожити у Василя Івановича. Але вже через кілька днів я пожалкувала про це рішення, ніби відчувала, у який пекло перетвориться моє життя.
Я ніколи не знала такої кількості домашніх справ. Прибирання, готування, прасування — все це впало на мої плечі, ніби я була не вагітною жінкою, а безправною служницею. На восьмому місяці я ледве пересувалася, живіт тягнув, спина боліла, але відпочивати мені не дозволяли. Я все ще ходила на роботу, щоб заробити хоч щось перед декретом, а вдома мене чекали нескінченні доручення.
— Що розляглася, як пані? — гарчав Василь Іванович, якщо я наважувалася присісти на диван чи прилягти, коли ставало невиносимо. — Вагітність — не хвороба! Ніхто за тебе з ганчіркою бігати не буде!
І я, стиснувши зуби, знову бралася за швабру, витирала пил, мила вікна, чистила куточки, де роками ніхто не прибрав. Свекор не знав жалю. Він чіплявся до кожної дрібниці, вигадуючи нові завдання, поки я не валилася від втоми. І робив це тільки тоді, коли чоловіка не було вдома. Я намагалася затримуватися на вулиці, щоб уникнути його гніву, але це не допомагало.
— Я з роботи прийшов, а ти де моталася? — кричав він, якщо вечеря не була готова до його повернення. — Підлога брудна, під ногами хрустить, а вона собі гуляє!
Його слова, немов ножі, різали по душі. Він принижував мене при кожній нагоді, а я мовчала, не хочучи скаржитися чоловікові. Олег і так працював на двох роботах, щоб нас утримувати. Я намагалася сама впоратися з його батьком, сподіваючись, що він звикне до мене. Але його претензії росли, як сніжна куля. То борщ несолодкий, то тарілка погано вимита, то я не так постелила ліжко. Іноді його вимоги були настільки абсурдними, що я ледве стримувала гіркий сміх. Мені доводилося мити підлогу двічі на день, прасувати не лише наші речі, а й його сорочки, ніби я була зобов’язана йому служити.
— Чому я маю праскою займатися, коли в домі жінка є? — репетував він. — Якщо мій син вибрав таку неробу, нехай розлучається! Лежить цілими днями, ледащиця!
Поживши з Василем Івановичем, я зрозуміла, чому його дружина втекла від нього, ледь народивши сина. Терпіти цю людину було понад людські сили. Я почала захоплюватися тією жінкою, яка витримала його хоча б кілька років. Вона була справжньою героїнею. Але одного дня мій ліміт закінчився.
Я стояла на кухні, терла каструлю, коли свекор увійшов і знову почав повчати, як я «все роблю не так». Його голос, сповнений зневаги, став останньою краплею. Я з гуркотом кинула каструлю в мийку, витерла руки і, не сказавши ні слова, пішла збирати речі. Краще жити в бідності, ніж дозволити цьому тирану знищити мої нерви та здоров’я. Я думала не лише про себе, а й про дитину, якій не потрібні скандали й приниження.
— Котися, куди хочеш! — кричав він мені вслід, сиплячи лайками.
У цю мить повернувся Олег. Побачивши, у якому я стані, він ледве стримався, щоб не накинутися на батька. Я встигла відвести його, і вже наступного дня ми зняли крихітну кімнатку. Відтоді Олег не спілкується з батьком. Василь Іванович надіслав йому кілька злісних повідомлень, звинувачуючи, що син «проміняв рідну кров на якусь бабу». Після цього Олег остаточно розірвав з ним зв’язок.
Я досі не розумію, як у такої людини міг вирости добрий і турботливий син. Може, свекор озлобився від самотності чи ревнощів, але розбиратися в цьому у мене немає ні сили, ні бажання. Ми більше не спілкуємося, і я сподіваюся, що так буде завжди.
