Життя – то сюрприз за сюрпризом
“Мамо, я пішла”, – з’явилась на порозі кухні Яринка.
Оксана відвернулася від плити й уважно подивилася на доньку.
“Що?” – Ярина показательно зітхнула й закатила очі.
“Нічого. Куди це ти так вирядилась серед ночі? Нафарбувалася. Побачення? До ночі не забарися, добре?”
“Добре”, – неохоче відповіла Яринка й швидко вийшла.
“Зовсім доросла стала”, – подумала Оксана. Накрила сковороду кришкою й підійшла до великого дзеркала у передпокої. – “Де мої сімнадцять років? Як швидко час пролетів. Думала, попереду ціле життя, а ось уже й менше половини лишилося. Школа тягнулася вічно, а потім життя покотилося, як горіх з гори. Інститут, заміжжя… Щастя виглянуло, як сонце з-за хмари, і знову сховалося”. Вона поправила волосся. – “Та ну. Донька розумниця та красуня… Ой, картопля!”
Оксана аж руками сплеснула й кинулася на кухню. Схопила кришку, ледве не впустила. Обпекла пальці, почала на них дмухати. “Навертілася біля дзеркала, мало картоплю не спалила…”, – лаяла себе.
Самотньо повечерявши, Оксана сіла дивитися серіал. За вікном швидко темніло. Не помітила, як заснула. Розбудив дзвінок телефону. Не роздивившись, вона була певна, що це Яринка. Хто ж ще може дзвонити так пізно? Подруг у неї не було, хіба що знайомі з роботи – такі самі самотні.
Здивувалася, почувши чоловічий голос.
“Ви мати Ярини Соколової?”
“А хто це?” – обережно запитала Оксана.
“Це лікар з другої міської лікарні. Вам треба приїхати – ваша донька потрапила в аварію, потрібна термінова операція. Вона неповнолітня, тому потрібна ваша згода…”
“Яка операція?” – Оксана ще не могла опам’ятатися, але в трубці вже лунали короткі гудки.
Вона намагалася осмислити почуте. Невже помилка? Але ж лікар назвав ім’я та прізвище. Голова після невчасноОксана зібралася з духом, перехристилася й вийшла з лікарні, усвідомлюючи, що життя, попри всі вибоїни, все ж дарує їй другий шанс.
