Живу я разом із своєю матірю. Моїй неньці вже 86 років.
Так сталося, що заміж я так і не вийшла, дітей не маю. Дивно, як склалася моя доля… Мені вже 57 років. Недавно в мене був день народження. Святкували ми удвох з мамою, бо більше покликати нікого друзів у мене немає, з родичів ми з мамою лишилися самі-самісінькі.
Ми завжди одна одну підтримуємо та допомагаємо. Що вже там казати мамі вже 86 років. Іноді думаю: як я буду жити, коли не стане мами? Хоч здоров’я її вже те не те, та вона не здається. Навіть зараз може сама вийти на прогулянку у двір.
Я вже на пенсії, та все одно ще працюю бо пенсії наші малі, аби прожити достойно. Проте не сумую головне, що зі мною найдорожча у світі людина. Інші ще тяжче виживають: буває, живуть в чужих людей, ні родини, ні власного куточка, ні копійки за душею.
А ми з мамою живемо спокійно і тихо. Увечері пємо чай, вяжемо чи дивимось улюблені українські фільми та серіали. На вихідних я печу пиріжки й запрошую сусідів до себе. Всі балакають про своїх рідних, про життя. Я щиро радію за щасливих, бажаю, щоб їхнє щастя тривало, а себе та маму прошу в молитвах оминати біду.
Так і минають наші дні. Дуже хочу, щоби така тиха затишна оселя і мир для нас з мамою тривали ще довго-довгоІ от коли вечір вкриває наш будинок тихим спокоєм, я згадую минуле без болю. Мама поруч, її тиха посмішка зігріває дім сильніше за будь-яке сонце. Ми разом зустрічаємо новий день, і я розумію: іноді щастя це просто бути поряд, тримати рідну руку й відчувати невидимий місточок, що зєднує наші серця. Нічого не вічно, та наша любов сильніша за самотність. Поки ми разом, у нашому домі завжди буде тепло.
