— Мамо, я пішла, — у кухню зазирнула Оля.
Ліда відвернулася від плити, пильно подивилася на доньку.
— Що? — Оля демонстративно зітхнула й закатила очі.
— Нічого. Куди так нарядно вночі? Нафарбувалася? Побачення? Не забаришся?
— Гаразд, — неохоче відповіла дівчина й вийшла.
«Зовсім доросла стала, — подумала Ліда. Накрила сковороду кришкою й підійшла до дзеркала в передпокої. — Де мої сімнадцять? Як швидко час минає… Думала, попереду ціле життя, а ось уже й половини не лишилося. Школа тягнулася вічно, а потім все покотилося, як камінь з гори. Інститут, заміжжя… Щастя визирнуло, немов сонце з-за хмари, та й знову сховалося». Вона поправила волосся. — Та годі. Донька розумна й гарна… Ой, картопля!..»
Ліда схопила розпечену кришку, ледве не впустила. Обпекла пальці, зашипіла від болю. «Навертілася біля дзеркала, ледве не спалила вечерю…» — лаяла себе.
Самотньо повечерявши, вона ввімкнула серіал. За вікном темніло. Не помітила, як заснула. Розбудив дзвінок. Не дивлячись на екран, Ліда певна була — це Оля. Хто ще могЛіда прокинулася від гучного стуку в двері — там стояв незнайомий чоловік у формі поліції, і по його обличчю вона відразу зрозуміла: щось страшне сталося.
