— Ой, Марічко, здоровенькі були! До мами приїхала? — гукнула сусідка з балкона.
— Добридень, Наталіє Петрівно. Так, до мами.
— А ти б із нею поговорила, — зітхнула жінка. — Зовсім вона, бідна, після розлучення з розуму з’їхала.
— В сенсі? — Марія здригнулася.
— Та в мене безсоння, часто рано прокидаюся. Дивлюся раз у вікно — п’ята година ранку, а тут таксі під’їжджає, із нього твоя мати вилазить. І виглядала… ну, м’яко кажучи, не як завжди. Ще й, здається, під парами. Усі сусіди вже шепочуться. У її-то віці! І навіщо вона, скажи, твого батька вигнала? Так, згрішив, але хто без гріха? Стільки років разом — дурість у її роках розлучатися.
— Дякую, Наталіє Петрівно, — промовила Марія, ковтаючи. — Я поговорю.
Із цими словами вона пішла додому. Її мати справді півроку тому вигнала батька, піймавши його на зраді. Марія благала не поспішати — мовляв, буває всяке. Але мати була непохитна. Найдивніше — вона не впала в депресію, як можна було очікувати, а навпаки, почала жити на повну. Новий гардероб, танці, бари, подружки — усе, чого раніше за нею не помічали.
Марії було важко це сприйняти. Вона ось-ось виходить заміж, планують дітей. А її мама — у барі до світанку? Яка з неї бабуся? Я її знайомити зі свекрухою, якщо одна в’яже пледки, а інша — уночі в клубах гуляє?
Коли Марія увійшла в квартиру, мати зустріла її з чайником у руках та щирою усмішкою. На ній був не затертий халат, а стильний бежевий костюм. Манікюр, педикюр, нарощені вії — мати явно насолоджувалася життям.
— Ну що, як Іванко? — спитала вона, ставлячи чашки.
— Усе добре, — Марія намагалася стримуватися. — А в тебе?
— Та чудово! Вчора з дівчатами до ранку у барі гарячили. Спочатку танці, потім караоке. Оце був кайф!
— Наталія Петрівна вже все розповіла, — похмуро вставила Марія. — Що ти повернулася о п’ятій ранку і була, здається, п’яна.
Мати засміялася.
— Ну а як ти думала? У барі компот пити?
Марія вже не витримала.
— Мам, тобі не здається, що ти перестаралася?
— У чому саме?
— Ну, м’яко кажучи, тобі не двадцять. Які танці, які клуби? Ти ж… ну, ти ж маєш бути прикладом. Ти — бабуся в перспективі!
— Я — жінка, яка нарешті вільна. І не збираюся жити за чужим сценарієм.
— Але ж ти стільки років прожила з батьком! Невже можна так усе перекреслити?
Мати замовкла, а потім спокійно, але рішуче сказала:
— Твій батько мене зрадив. Це не помилка, а свідомий вибір. А я більше не хочу бути обслуговчим персоналом. Я хочу жити. Для себе. Стільки років я жила для сім’ї. Тепер мені ніхто не указ.
— Але тобі ж майже п’ятдесят!
— І що? Я не зобов’язана старіти за графіком.
Марія відчула, що зайшла надто далеко.
— Вибач, я не хотіла тебе образити. Просто я переживаю.
— Якщо тобі за мене соромно — не запрошуй мене на весілля. Але знай: я не збираюся ховати сивину під хусткою і носити мішковаті сукні. Я буду танцювати, і, може, навіть фліртувати. Мені добре.
— Та ні, мам, я хочу, щоб ти була. Просто…
— Просто тітка Наталя не схвалює? Ну і нехай. А я нарешті живу.
Коли Марія повернулася додому, розповіла про все нареченому.
— Я не розумію, як до цього ставитися.
Іван лише засміявся:
— А по-моєму, твоя мати — молодець. Вона не впала у відчай, а вибрала життя. Хіба це злочин — бути щасливою?
На вихідних Марія подзвонила матері.
— Мам, давай сходимо в СПА, а потім у бар із живою музикою?
— І тобі не буде за мене соромно?
— Я скажу, що ти моя старша сестра, — засміялася Марія.
— Тоді рушники у воду. Але знай, додому рано не підемо.
Той день став переломним. Марія вперше зрозуміла, якою внутрішньою силою володіє її мати. І що, можливо, варто в неї поучитися — бути собою. І жити не «як треба», а як хочеться.
