Віктор Іванович дивився у вікно свого нового будинку — будинку для літніх людей у невеликому українському містечку Житомирі — і не міг повірити, що життя привело його сюди. Сніг падав м’якими пластівцями, вкриваючи вулиці білою ковдрою, а в душі старика панувала холодна порожнеча. Він, батько трьох дітей, ніколи не уявляв, що зустріне старість самотньо, серед чужих стін. Колись його життя було повне світла: затишний дім у центрі міста, кохана дружина Оксана, троє чудових дітей, сміх і достаток. Він працював інженером на заводі, мав машину, просторину квартиру, а головне — родину, якою пишався. Але тепер усе це здавалося далеким сном.
Віктор і Оксана виростили сина Андрія та двох дочок, Соломію і Марічку. Їхній дім був повний тепла, до них тягнулися сусіди, друзі, колеги. Вони намагалися дати дітям усе: освіту, любов, віру в добро. Але десять років тому Оксана пішла з життя, залишивши Віктора з незагоєною раною в серці. Тоді він ще сподівався, що діти стануть його опорою, але час показав, наскільки він помилявся.
З роками Віктор став непотрібним своїм дітям. Андрій, старший син, поїхав до Польщі на заробітки ще десять років тому. Там він одружився, завів родину, став успішним архітектором. Раз на рік він надсилав вісточку, іноді приїжджав, але в останні роки дзвінки ставали рідшими. «Робота, тату, сам розумієш», — казав він, і Віктор кивав, приховуючи біль.
Дочки жили неподалік, у Житомирі, але їхнє життя поглинула метушня. У Соломії — чоловік і двоє дітей, у Марічки — кар’єра і постійні справи. Вони дзвонили раз на місяць, зрідка заїжджали, але кожного разу поспішали: «Тату, вибач, справ повно». Віктор дивився у вікно, де перехожі несли додому ялинки і подарунки. 23 грудня. Завтра Різдво, а ще — його день народження. Перший день народження, який він зустріне сам. Без вітань, без теплих слів. «Я нікому не потрібен», — шепотів він, закриваючи очі.
Він згадував, як Оксана прикрашала дім до свят, як діти сміялися, розгортаючи подарунки. Тоді їхній дім був повний життя. Тепер же тиша давила, а серце стискалося від туги. Віктор думав: «Де я помилився? Ми з Оксаною все робили для них, а тепер я тут, як забутий валіза».
Зранку будинок для літніх людей ожив. Діти й онуки приїжджали за своїми старими, привозили частування, сміялися. Віктор сидів у своїй кімнаті, дивлячись на стару родинну фотографію. Раптом луРаптом лунав стук у двері, і серце Віктора завмерло від надії.
