Життя в гармонії: — Ладо, я забороняю тобі спілкуватись із сестрою та її родиною! У них своє життя, у нас — своє. Ти знову дзвонила Наталці? Жалілася на мене? Я тебе попереджав. Не ображайся, якщо що, — Богдан боляче стиснув мені плече. Як завжди у таких ситуаціях, я мовчки йшла на кухню. На очах виступали гіркі сльози. Ні, рідній сестрі я ніколи не скаржилась на своє життя. Ми просто спілкувались. У нас були літні батьки, було про що поговорити й порадитися. Богдана це дратувало. Він ненавидів мою сестру Наталку. У її сім’ї панували спокій та достаток. Чого ніяк не можна було сказати про нас із Богданом. Коли я виходила заміж за Богдана, щасливішої дівчини на цілому світі не було. Богдан закружляв мене у вирі пристрастей. Мене зовсім не бентежив його невисокий зріст — Богдан був на голову нижчий за мене. Також я не надала значення поведінці мами Богдана, яка прийшла на весілля ледве тримаючись на ногах. Згодом з’ясувалося, що свекруха — алкоголічка зі стажем. Я, зачарована коханням, на погане не зважала. Проте, проживши в шлюбі рік, дуже засумнівалась у своєму щасті. Богдан пив, приходив додому п’яний добряче. Згодом розпочалася низка зрад. Я працювала медсестрою у лікарні. Зарплата — не надто. А Богдан віддавав перевагу компанії товаришів по чарці. Жінці забезпечення він не мав наміру давати. Якщо спочатку я марила про дітей, згодом заспокоїлась доглядом за породистим котом. Я вже не хотіла дітей від чоловіка-алкоголіка. Хоча, зізнаюсь, усе ще любила Богдана… — Дурненька, Ладо! Подивись! Навколо тебе чоловіки, заглядають в очі, а ти, неначе у шорах — усе дивишся на свого “коротуна”! Що ти в ньому знайшла? Походжаєш вічно з синцями від його кулаків. Думаєш, ніхто не помічає свої “фінгали” під шаром тонального? Кидай його, поки з люті не добив, — повчала мене подруга, моя колега. Так, Богдан часто давав волю гніву, піднімав руку. Якось так побив, що довелося взяти лікарняний. До того ж, він замикав мене вдома й забирав ключі. З того часу я його панічно боялась. Серце вискакувало, коли він повертався додому. Здавалось, ніби він мстить мені — за відсутність дітей, за те, що “неправильна” дружина, за все… Я не пручалась. Терпіла образи, насилля, приниження. Чому ж я досі любила Богдана? Його мама, схожа на відьму, завжди повторювала мені: — Ладо, слухайся чоловіка, люби всім серцем, забудь про родину й подруг. Я, дійсно, забула про дружбу, родину, підкорилась повністю Богдану. Жила під його владою. Мені подобалось, коли він благав пробачення на колінах, цілував ноги. Примирення завжди було чарівно-солодким. Богдан обсипав ліжко пелюстками троянд. Знала — ті троянди нарвані у дворі друга-запоя. А його дружина, що вирощувала ті квіти, змирялась і дарувала пробачення чоловікові. Мабуть, я так і тягла б цей тягар із Богданом усе життя. Але втрутився випадок… — Відпусти Богдана, у мене від нього син. Ти — “пустоцвіт”, — грубо сказала мені якась незнайомка. — Не вірю! Зникни звідси, — гнала я непрохану гостю. Богдан заперечував усе. — Поклянись, що не твій син! — вимагала я. Богдан мовчав… Я все зрозуміла. — Ладо, ніколи не бачив тебе веселою. Проблеми? — несподівано звернувся до мене головний лікар нашої лікарні — Герман Львович. — Усе добре, — відповіла я, розгубившись. — Це добре, коли у людини все в порядку. Тоді й життя прекрасне, — загадково промовив він. …Головний раніше був одружений, мав доньку, розлучився через зраду дружини. Зараз Герман Львович жив один. Йому — сорок два, невисокий, в окулярах, із залисинами. Але від нього йшов особливий чоловічий шарм, якого я не могла не відчути… Після його слів я зрозуміла: у мене повний хаос, а роки минають. Не можна поставити життя на паузу, поки розберешся… Я повернулася до батьків. Мама здивувалась: — Ладо, що сталося? Чоловік вигнав? — Ні. Потім усе розповім… Згодом дзвонила мені мама Богдана, лаялася, проклинала. Але я вже встигла розправити крила й зітхнути на повні груди. Дякую Герману Львовичу… Богдан погрожував, переслідував. Але я вже звільнилася від нього. — Богдане, не витрачай на мене час. Краще піклуйся про сина. Я перегорнула нашу сторінку. Прощавай, — сказала я спокійно. Я повернулась додому, до Наталки й батьків. Знову стала самою собою. Подруга відмітила мій настрій: — Ладо, не впізнаю! Свіжа, весела — як наречена! І тут Герман Львович зробив мені пропозицію: — Ладо, давай одружимось! Обіцяю — не шкодуватимеш. Але звертайся до мене просто на ім’я! — Ти ж мене кохаєш? — здивувалась я. — Ой, забув — жінкам потрібні слова. Напевно, кохаю. Та більше вірю вчинкам, — Герман поцілував мені руку. — Я згодна, Германе. Упевнена — зможу покохати тебе! …Минуло десять років. Герман щодня доводив свою любов справами. Ноги мені не цілував, словами не розкидався, як мій колишній. Герман піклувався, оберігав, любив. Він умів дивувати чоловічими вчинками. Спільних дітей у нас не було — вирішилось воно саме так. Проте Герман не дорікав. Донька Германа подарувала нам онуку — Сашу. Вона й стала для нас найдорожчою. …Богдан же спився й відійшов у інший світ, навіть п’ятдесяти не проживши. Його мати, зустрічаючи мене на базарі, дивиться з ненавистю, але її стріли вже не досягають мети. А в нас із Германом — все добре. Життя прекрасне!

ЖИТТЯ В ЛАДІ

Лесю, я тобі забороняю спілкуватися з сестрою і її ріднею! У них своє життя, у нас своє. Ти знову телефонувала Оксані? Наклепувала на мене? Я ж тебе попереджав. Не ображайся, якщо що, Сергій боляче стиснув мені плече.

У такі моменти я мовчки йшла на кухню. Гіркі сльози виступали на очах. Ні, я ніколи не скаржилася сестрі на своє життя. Просто спілкувалися у нас старі батьки, завжди було про що поговорити. Сергія це дратувало. Він не переносив мою сестру Оксану. Їхня родина жила в мирі та достатку, чого про нашу із Сергієм життя не скажеш.

Коли я виходила заміж за Сергія щасливішої дівчини не було на всій Україні. Сергій закружляв мене у вирі пристрасті. Мене зовсім не бентежив його зріст Сергій був на голову нижчий. Я навіть не звернула увагу на його матір, яка прийшла на весілля ледве стоячи на ногах. Згодом зясувалося, що моя свекруха справжня алкоголічка.

Закохана, я не помічала лиха. Але проживши рік у шлюбі, я засумнівалася у своєму щасті. Сергій добряче прикладався до пляшки, приповзав додому ледве на ногах. За цим потяглися зради. Я працювала медсестрою у районній лікарні, зарплата сущі копійки. Сергій натомість днями й ночами тримався застілля з товаришами.

Дбати про мене чоловік не жадав. І якщо на початку я мріяла про дітей, то тепер доглядала лише породистого кота. Від ідеї мати дітей від нього я відмовилась. Хоча Сергія досі любила.

Дурненька ти, Лесю! На тебе стільки чоловіків задивляється, а ти за цього карлика вчепилася! Ходиш синя від його побоїв. Думаєш, ніхто не бачить твоїх «ліхтарів» під шаром пудри? Втікай, поки він тебе не вгатить так, що живою не залишишся! наполягала моя подруга Віра, колега з роботи.

Сергій часто зривав свою злість на мені, піднімав руку. Одного разу так відлупцював, що на роботу я не змогла вийти. До того ж Сергій замкнув мене у квартирі, ключ забрав із собою.

Відтоді я його панічно боялася. Серце холонуло, коли у дверях рипався його ключ. Я думала, що чоловік мститься мені за те, що я не принесла йому дитину, за невдачі, за… Тому я покірно терпіла його насилля, вислуховувала образи. Чому ж я ще трималася за нього?

Пригадую, його мати казала мені:
Лесенько, слухайся чоловіка, люби його усім серцем, про рідню та подруг забудь, добра від них не чекай.

І я віддалялася від подруг і рідних, корилася Сергію, стала його тінню.

Найбільше мені подобалась та мить, коли Сергій, розкаявшись, плакав, стояв навколішки, цілував мені ноги. Мирилися ми солодко, він обсипав ліжко пелюстками троянд. Знала, що ці троянди Сергій крав з клумби свого спиваного товариша. Дружина того чоловіка зростала ті квіти для себе, а її чоловік віддавав їх за пляшку таким же, як він. Їхні дружини так само прощали своїх чоловіків заради троянд.

Я би так і жила рабським життям при Сергієві, кожного разу склеюючи свій розбитий рай. Але втрутився випадок

Відпусти Сергія, у мене від нього син. Ти ж безплідна, пустоцвіт, відрізала якась жінка, пропонуючи мені покинути чоловіка заради її позашлюбної дитини.

Не вірю! Йди звідси по-доброму, крикнула я непроханій гості.

Сергій крутився, як міг.

Поклянись, що це не твій син! Я знала, що свого сина він не зречеться.

Сергій промовчав. Я все зрозуміла…

Леся, тебе давно ніхто не бачив веселою, сказав якось наш головний лікар Борис Ігорович. Я була впевнена, що начальник мене не помічає, а тут така увага!

Все гаразд, відповіла я ніяково.

Добре, коли у людини все гаразд. Тоді й життя прекрасне, сказав Борис Ігорович загадково.

Головний лікар колись був одружений, виховував дочку. Ходили чутки, що розлучилися через зраду дружини, тепер Борис Ігорович живе сам. Йому було сорок два роки, зовнішністю не вирізнявся: невисокий, у окулярах, з легкою лисиною. Але коли він підходив я відчувала дивну жіночу цікавість. Від нього віяло спокійною силою і пахощами дорогого лосьйону.

Я поспішала сховатись, втікти подалі від спокуси. А його слова «Добре, коли все гаразд» боляче врізалися в мою душу. В мене ж суцільна плутанина. А роки минають «на паузу» життя не поставиш.

Я повернулася до батьків. Мама була дуже здивована:

Леся, що сталося? Ви з Сергієм посварились?

Ні, потім усе розкажу, мамо, важко було їй зізнаватися.

Пізніше до мене дзвонила свекруха, обзивала, проклинала. Але я вже дихала на повні груди, розправляла плечі. Дякуючи Борису Ігоровичу…

Сергій лютував, погрожував, стежив за мною. Але вже не мав наді мною влади.

Сергію, часу на мене не трать. Краще подбай про свого сина. Ми з тобою закінчили, сказала я спокійно.

Врешті я повернулася до Оксани та батьків. Я знову стала сама собою.

Подруга відразу помітила зміну:

Лесю, не впізнаю тебе! Очі світяться, наче молода наречена!

А Борис Ігорович сказав, не зволікаючи:

Леся, давай одружимось. Я тебе ніколи не скривджу. Одне прохання називай мене просто Борисом, по-батькові залиш для роботи.

Ти мене кохаєш, Борисе? здивувалася я.

Пробач, забув, що жінкам потрібні слова. Люблю тебе, Лесю. Але більше вірю в діла, Борис поцілував мені руку.

Я згідна, Борисе. Я вірю, зможу тебе полюбити, захлиналась я від щастя.

Минуло десять років.

Кожен день Борис доводив мені свою любов. Ніби і слів багато не казав, і під ноги не падав але дбав, оберігав, дивував справжніми чоловічими вчинками. Спільних дітей у нас не зявилось мабуть, справді не судилося. Але Борис не дорікав, не ганьбив.

Леся, видно, нам судилося бути лише вдвох. І цього достатньо, заспокоював мене чоловік, коли я сумувала за нереалізованим материнством.

Дочка Бориса подарувала нам онучку Соломійку вона стала нашою улюбленою дитиною.

Щодо Сергія він остаточно спився і помер, так і не доживши до пятдесяти. Його мати, стрівши мене на базарі, дивиться вовком, та мені байдуже жаль лише її.

А у нас із Борисом лад, спокій. Життя прекраснеЯ часто замислююсь, яким би було моє життя, якби тоді не наважилась піти від Сергія. Може, й досі жила б у тіні, боячись дихати на повні груди. Може, вже й не було б мене зовсім Тепер я зрозуміла ціну свободи і кохання. Що справжній лад не в ідеальних родинах і гучних словах, а в доброму погляді, турботливій руці, затишному мовчанні двох людей, яким більше нічого не потрібно, окрім одне одного.

Увечері, коли Сонце сідає за старий вишневий сад і в хаті лунає сміх маленької Соломійки, я дивлюсь у вікно й шепочу: «Дякую, Боже, за мій лад». І, мабуть, так багато жінок ще зможуть віднайти свій лад треба лише зробити крок назустріч собі.